Зоряна Гжибовська: Бандура, молитва і Україна в серці

Коли співає Зоряна ГЖИБОВСЬКА, здається, ніби зароджується світанок і то звучать золоті промені сонця, відбиваючись на кришталевому плесі чистого гірського озера… А коли вона торкається струн бандури – чується і вітер верховіть, і щебет птахів, і срібний передзвін дзвіниць храмів… Кожен її виступ – це неймовірне, чарівне дійство, яке можна окреслити одним ємким словом – Талант!

Сьогодні Зоряна та її чоловік-поляк Артур Гжибовський – амбасадори українського мистецтва. Вони несуть українську культуру у світ, розповідають про її неповторність, красу, глибину прадавніх сенсів, а також про нестерпно важке сьогодення України – війну. Подружжя донатить на ЗСУ, аби наблизити нашу перемогу та зберегти якомога більше життів.

Колиска у стайні

У сонячне й затишне селище Нижні Сірогози, що на півдні Херсонщини, мама Зоряни – молода ветеринарка Люба із Дрогобиччини – приїхала за направленням. Вона дуже любила обрану професію, піклувалася про тварин і за роки роботи врятувала їх скільки, що й не злічити.

Там, на Херсонщині, народилася її первістка – Зоряночка. У той час із місцями в дитсадочку було сутужно, бабусі й дідусі залишилися на Західній Україні, тож інколи мама вимушено брала Зоряну-немовлятко із собою на роботу. І одного разу трапився дивовижний випадок, про який пані Люба неодноразово розповідала доньці, коли та підросла.

Доки ветеринарка щеплювала корів, візочок з маленькою Зоряною поставила у сусідній порожній стайні – коні були на пасовищі. Пані Люба так захопилася роботою, що помітила табун, коли він уже стрімко забігав до стайні. Вона обомліла, розуміючи, що ні випередити, аби закрити колиску з донечкою собою, ні зупинити коней не в змозі. Її серце несамовито калатало. Жінка вдихнула, а видихнути не могла, бо страх стиснув горло: зараз коні затопчуть її дитину!

Але ж у кожного стада завжди є ватажок. І ось кінь, що біг попереду, раптом став перед візочком, мов укопаний, а за ним зупинився табун. Ватажок повільно підійшов до колиски, зазирнув у неї, пофиркав, а потім якось багатозначно обвів поглядом коней, які після цього слухняно розійшлися по боках стайні. Побачивши це, молода мати розплакалася: і тому, що відлягло від серця, і тому, що до глибини душі була зворушена неймовірним вчинком тварин – усвідомленим та розумним. От би й люди всі були такі ж!

Пані Люба хоч і звикла змалечку до лісів та гір, на Херсонщині почувалася комфортно: її тут поважали як чудового фахівця, доброзичливу людину й гарну жінку; під гарячим південним сонцем п’янким різнотрав’ям мліли степи та достигали величезні смугасті кавуни, солодкі, як мед. Їх жінка особливо любила і, завагітнівши первісткою та страждаючи від токсикозу, їла, здебільшого, тільки їх. «Мабуть тому я теж так люблю херсонські кавуни, бо тоді «смакувала» ними разом з мамою», – жартує Зоряна.

Та коли дівчинці виповнилося два рочки, а її молодшій сестрі – рік, сімейне життя батьків не залагодилося, і мама змушена була повернутися додому в село Вільне на Дрогобиччині.

«Ой, не світи місяченьку…»

Підростаючи, Зоряна все більше дізнавалася про свою родину, що зіткнулася з жорстокістю НКВДшників, і ті одкровення її приголомшували.

Зорянина бабуся (мамина мама) мала чудові музичні здібності, феноменальний слух, неймовірне драматичне колоратурне сопрано, але була нікому не відомою аматоркою, бо не мала можливості вчитися: її матір совєти вислали до Сибіру за те, що підтримувала українських націоналістів, і дві доньки-підлітки (бабця та її сестра) лишилися самі. Їх не було кому глядіти, тож росли, виховуючи одна одну. Аби якось заробляти на життя, бабуся продавала свій голос, що записували на вінілові платівки, де зазначали ім’я іншої виконавиці. Вона знала багато арій з українських опер, українських солоспівів, романсів, пісень. Співаючи свій улюблений твір «Ой, не світи, місяченьку», вона завжди плакала, бо життя її було сповнене гірких і трагічних подій. Коли Зоряна подорослішала і серйозно зайнялася музикою та співом, бабуся просила: «Зоренько, я дуже хочу, щоб ти виконувала цей романс, у пам’ять про мене…»

Любов до музики і схвалення талановитої бабці цим захопленням стали вирішальними у виборі майбутньої професії Зоряни Гжибовської, адже практично всі в її родині були лікарями. Вона любила співати, завжди шукала місце із гарною акустикою (у дворі, десь у порожній будівлі) і давала волю своєму голосу.

«Ще зовсім малою я навчилася слухати свій голос, – розповідає співачка. – Коли мені було чотири роки, у дитсадок приїздили педагоги музичної школи, шукали здібних дітей. Хоч минуло понад 40 років, пригадую той момент: тьотя мені дає звуки на фортепіано, а я їх відтворюю голосом; треба було знайти ноти на фортепіано – знаходила їх одразу; просила заспівати – на ходу придумувала щось. Вчителька вже тоді сказала: росте артистка, і порадила мамі віддати мене до музичної школи. Але мама побоялася, що я ще замала. Тоді вона мене сама виховувала, тож возити на заняття в місто не могла – не мала часу. Інколи ми з молодшою сестрою навіть ночували в садочку, бо мама була завантажена роботою.

«Вони дали мені крила»

Коли дівчинці виповнилося десять років, учителі з міської музичної школи завітали і в їхню сільську школу та запросили бажаючих поїхати на прослуховування. Зоряна поїхала, навіть мамі про це не сказавши, бо дуже хотіла навчитися грати на фортепіано. Її попросили заспівати, перевірили ритм, слух. Тоді вчителька зауважила: «Ти зможеш грати на фортепіано, ти навчишся. Але маєш чудовий голос і повинна співати!»

Та вокальних відділень у тогочасних музичних школах не було, лише інструментальні. І тільки з бандурою був пов’язаний вокал. Тож Зоряна, яка вже знала про цей інструмент, адже на ньому грала її двоюрідна, старша від неї на шість років, сестра Оксана, погодилася вчитися гри на бандурі, що мала 65 струн!

«Це щипковий інструмент, на ньому грають двома руками. Існують різні бандури: харківська, львівська, чернігівська, київська… З різного дерева. Вже є навіть  бандура карбонова, яку спроєктував і зробив Дмитро Губ’як – майстер і віртуоз-бандурист із Тернополя. Виготовляють також електричні бандури», – захоплено розповідає пані Гжибовська, залюблена в цей інструмент.

У музичній школі вона вчилася грі п’ять років під керівництвом своєї першої вчительки Руслани Лепак, яка знайомила її зі складним, але дивовижно милозвучним інструментом, навчала азам звуковидобування на бандурі. Спочатку дівчинка грала на дитячій чернігівський, яку їй віддала кузина Оксана, а в третьому класі перейшла на дорослу, концертову. Вже тоді вона, одна з кращих учениць музичної школи, готувалася до вступу в музичне училище, брала участь у конкурсах, виступала в концертах.

«У музичній школі, на відміну від загальноосвітньої, панувала доброзичлива, творча атмосфера. Мої вчителі дуже добре ставилися до мене, бачили в мені майбутню артистку, – ділиться пані Зоряна. – На всеукраїнських конкурсах я займала високі місця. Але для таких виступів потрібен був якісний, тобто вартісний інструмент, мама не могла мені його купити. І знову нас виручили сестра Оксана та її мама Леся, які дали покористуватися бандурою для дорослих музикантів, оскільки в музичній кар’єрі сестри виникла тривала пауза».

З родиною пані Лесі – маминої сестри, у них склалися дуже теплі стосунки. Ця прекрасна жінка – патріотка, волонтерка (на жаль, її вже немає), від 2014 року їздила на передову, возила музичні колективи до наших воїнів, аби піднімати їм дух. Власне, під час Революції Гідності вона створила майдан Дрогобича! Ходила в міську раду, добивалася цього. Їй казали: йдіть додому ліпити пиріжки, не лізьте в політику! Але пані Леся була наполеглива і свого домоглася. Крім того, вона допомагала людям, які через війну залишилися без домівок. Зокрема, для Антоніни Листопад – відомої письменниці з Донецька, що втратила свою домівку, домоглася квартири в Дрогобичі. Ось які речі була здатна робити! Її сила духу, загострене почуття справедливості передалися й Зоряні та проросли у серці дівчини незламним патріотизмом, який, власне, панував у їхній родині з діда-прадіда.

А тоді, закінчивши музичну школу, вона вступила до Дрогобицького музичного коледжу. До вступу її готувала педагог Оксана Пиріг, а в коледжі безпосередньо навчав Олександр Верещинський – з роками він став ще й великим другом та порадником співачки.

На четвертому курсі юна студентка вийшла заміж, народила двох доньок. Утім це не завадило їй отримати й вищу музичну освіту. Опісля жінка працювала в Дрогобицькій філармонії, в ансамблі пісні й танцю «Верховина», в будинку культури – методистом хору, але найбільше займалася бандурою та співом. Тодішній директор будинку культури говорив: «Зоряно, не сиди над паперами! Я тобі що сказав: притаскала бандуру – і робиш концертний репертуар, мені твої сольні виступи потрібні, бо вони – окраса всього!»

І справді, жоден концерт у місті не минав без виступу Зоряни, її виходу на сцену глядачі чекали й не шкодували долонь для оплесків.

Та на початку 90 років культура в Україні фінансувалася за залишковим принципом. Молода співачка переживала фінансову скруту, адже подружнє життя не залагодилося, вона сама виховувала доньок.

«Тоді я ще не знала, що насправді народила їх своєму другому чоловікові, з яким ми не маємо спільних дітей, але моїх дочок він виховував як рідних!» – розповідає пані Зоряна.

«Спочатку закохався в мою бандуру, а потім у мене»

Своє справжнє кохання жінка знайшла у польському Кракові. Ось як вона розповідає про доленосну зустріч з майбутнім чоловіком: «Маючи власний репертуар, я зі своєю бандурою поїхала на заробітки до Польщі, бо моя мама хворіла, та й двох дітей треба було годувати. Я приїздила на тиждень-два до Кракова – культурної столиці Польщі, грала там на вулицях, у ресторанах, а потім знову поверталася додому, у свій будинок культури: дякую, його директор з розумінням ставився до моїх вимушених «гастролей».

Так, одного разу мене запросили грати й співати в ресторан «Ярема» з крафтовою кухнею на плацу Матейка, що в центрі Кракова. Саме тоді в цей ресторан прийшла група німецьких туристів, яких супроводжував польський гід – Артур Гжибовський. Почувши мій спів, побачивши бандуру, підійшов, попросив, аби я розповіла про цей незвичайний інструмент, про нашу мову, культуру. Я залюбки говорила про те, що мені близьке й рідне, а Артур перекладав мою розповідь німцям. При цьому він не зводив з мене очей і захоплено слухав мій спів. А наприкінці вечора я отримала дуже щедру винагороду: Артур пройшовся зі своїм капелюхом по залу, в який туристи поклали чимало грошей – я таких зроду в руках не тримала, тому злякалася, підійшла до нього і кажу: «То забагато, я скільки не візьму!»

Пізніше чоловік зізнався, що був дуже здивований: як-то – жінка, котра приїхала на заробітки, відмовляється від грошей та ще й чесно зароблених?! Певно, вона не лише прекрасна співачка, а й дуже чесна та чиста людина.

Але тоді вони не обмінялися ні номерами телефонів, ні жодними іншими контактами, тож вірогідність зустрітися знову у великому місті була мізерною. Та втрутилася її величність Доля, і вже наступного дня Артур, проходячи повз костел Петра і Павла, побачив Зоряну з бандурою. Вона саме розмовляла з групою українців, коли відчула на собі чийсь погляд. Підвела очі – Артур, гід з ресторану! «Чи переслідує мене? – подумала. – Може, я й справді вчора забагато грошей отримала і їх треба повернути?» А він раптом запросив її до ресторану. Жінка стояла розгублена, не знала, як реагувати на запрошення, та його очі світилися такою ніжністю й захопленням, що всі сумніви розтанули, мов сніг на яскравому сонці.

Відтоді вони не розлучалися. І разом уже 16 років!

Зоряна переїхала до Кракова з двома маленькими донечками, яким тоді було чотири і сім років. Артур зробив їй пропозицію руки і серця.

«Ми вінчалися в костелі, священик сказав, що наша історія може бути сценарієм гарного фільму. Так і є! Я знайшла не лише гарного чоловіка, а й батька своїм дітям. Артур мене розуміє з пів слова, підтримує у всьому, любить. І я його дуже люблю! Хоча досі жартую, що спочатку він закохався в мою бандуру, а вже потім – у мене», – в Зоряниних очах крізь усмішку зблискують сльози щастя.

Вона називає свого чоловіка «ходячим Гуглом»: Артур Гжибовський – філософ, германіст, екскурсовод німецьких та французьких груп (знає кілька мов); любить Шевченка і так читає його вірші, що всі думають, ніби він актор. Натхненний коханою, досконало вивчив українську. Утримуючи сім’ю, дає можливість Зоряні розвиватися як співачці, разом із нею є амбасадором української культури, адже допомагав організовувати її виступи в Німеччині, Швейцарії, Італії, Австрії, де вони разом розповідають про Україну, відкривають світ її високого й багатогранного мистецтва. Зоряна – грає і співає; Артур на різних мовах доносить до європейських глядачів і слухачів інформацію про українських митців та про криваву війну, що триває в Україні вже четвертий рік, про мужніх захисників, які боронять не лише свою країну, а й усю Європу, стримуючи ворожу навалу. А ще подружжя Гжибовських активно донатить на ЗСУ, виділяючи на це кошти навіть з найменших гонорарів.

 

Унікальна й неперевершена

До речі, втілити свою давню мрію – вивчитися на оперну співачку – Зоряна Гжибовська спробувала у Польщі. Вона прийшла на екзамен зі своєю бандурою і вразила приймальну комісію. Одну пісню заспівала під акомпанемент фортепіано, другу – під бандуру. І тоді ректор музичної академії сказав їй: «Ви з бандурою – то одна душа, вас не можна розділяти, бо це щось неймовірне! Якщо пані стане оперною співачкою – то буде одна з багатьох, а зі своїм інструментом ви унікальна й неперевершена».

Сьогодні Зоряна Гжибовська співає твори на слова Тараса Шевченка, пісні Січових стрільців, знаходить по бібліотеках і архівах твори українських авторів, котрі оспівували Україну та її боротьбу за незалежність і були заборонені в радянські часи. Її улюблені автори – поет Володимир Іванишин та композиторка Галина Менкуш, яку пані Зоряна називає «моя зброя у ці темні для України часи», особливо щемко співає її пісню «Тернова ружа». Вона вважає композиторку натхненницею, подругою і взірцем любові до Батьківщини.

Крім того, співачка яскраво й тепло виконує пісні з репертуару Анни Герман, співає польською, іншими мовами. А нещодавно грала соло в польському оркестрі, що виступав з великим концертом в одному з костьолів Кракова.

Зоряна Гжибовська живе піснею і бандурою, своєю родиною – чоловіком, доньками, маленькою онучкою Наталочокою, яку вони з Артуром називають сонечком їхнього життя; живе мамою, сестрами, рідними, котрі залишилися на Дрогобиччині і до яких вона їде з таким зворушливим словом на устах: «Додому!» Вона живе Україною і дарує їй свій талант, любов, своє серце.

Читайте ще новини про культуру в Українському Арт-медіа «Оксамит. Оксамитове мистецтво».

Олена ОЛІЙНИК

Фото: архів Зоряни та Артура ГЖИБОВСЬКИХ