Ірина Бондар: що лишається, коли все змінюється? Інтерв’ю

Автор: Ванда Орлова

У центрі Києва, на Бессарабській площі, добігає кінця персональна виставка української художниці Ірини Бондар «Внутрішні ландшафти». Її пейзажі на перший погляд говорять про природу — дерева, воду, світло, простір. Та поступово за ними відкривається інша тема: пам’ять, тривога, пошук спокою, особисті кордони, потреба в опорі та внутрішні зміни.

Ми поговорили з Іриною про те, як народжуються її пейзажі, чому природа стала мовою для розмови про людину, як пам’ять змінює побачене і що для художниці означає антикрихкість.

Ірино, коли ти зрозуміла, що пишеш не просто пейзажі, а через пейзаж говориш про внутрішній світ людини?

Спочатку я просто малювала: дерева, воду, світло, простір. Але поступово помітила, що мене цікавить не стільки саме місце, скільки те, що я відчуваю, коли його малюю або на нього дивлюся.

Тоді я зрозуміла, що кожен мій пейзаж певною мірою говорить про мене саму — про пам’ять, тривогу, спокій, очікування, потребу в опорі. Так і з’явилися «Внутрішні ландшафти».

Коли ти починаєш працювати над пейзажем, що для тебе є відправною точкою — конкретне місце, спогад, стан чи емоція?

У мене немає одного правила. Іноді все починається з побаченого місця або конкретного образу, іноді — з кольору чи просто з якогось внутрішнього відчуття.

І так, часом картина в процесі змінює свій зміст. Я можу почати працювати з одним задумом, а потім зрозуміти, що мене захопило щось інше. Я не завжди знаю наперед, куди приведе картина.

Чому для розмови про внутрішній світ людини ти обираєш пейзаж? Що він дозволяє сказати без слів?

Пейзаж залишає багато простору для глядача. У ньому немає конкретного персонажа, який розповідає свою історію, тому кожен може принести в картину щось своє.

Мені подобається ця можливість говорити про людину через природу. Через відкритий простір можна говорити про свободу, через берег — про межу або перехід, через дерева — про опору, через світло — про зміни. І при цьому не потрібно нічого пояснювати буквально — це зчитується підсвідомо.

«Починає світати. Сосни» — один із таких пейзажів. Що ти побачила в ньому такого, що захотілося перенести на полотно?

Для мене це не тільки про ранок. Це про активний стан, коли зміни вже почалися, хоча ти ще не знаєш, якими вони будуть.

Мені близьке це відчуття — коли ще немає готової відповіді, але вже з’являється відчуття, що попереду щось нове.

Яку роль пам’ять відіграє у твоєму живописі? Коли ти повертаєшся до образів дитинства, ти більше згадуєш те, що було, чи відтворюєш те, що відчуваєш сьогодні?

Напевно, друге. Я не намагаюся точно відтворити минуле. Пам’ять взагалі не працює як фотографія, вона залишає якісь фрагменти: колір, світло, запах, відчуття місця.

«Сад мого дитинства» саме про це. Він водночас є особистою згадкою та універсальним вікном у внутрішній сад власної душі. Тут мій простір безтурботності, у якому є лише відчуття цілковитої безпеки й спокою.

Заплющую очі — і знову відчуваю запах літнього саду, нагрітих сонцем яблук та квітів. Мама поруч, а я простягаю долоні до суцвіть, що здаються більшими за мене.

У роботі «На тому березі» є відчуття переходу. Що для тебе означає цей «інший берег»? І на якому березі ти сама зараз?

«Інший берег» для мене — це не конкретна точка, до якої треба обов’язково дістатися. Це образ переходу.

У житті постійно є моменти, коли старе вже закінчилося, а нове ще не стало зрозумілим. Зараз я в такому місці. Багато чого в моєму житті змінилося. Я з вдячністю озираюся на минуле і з надією дивлюся вперед. Мені цікаво бути в цьому русі.

Назва картини «Головне — спокій» звучить як життєва позиція. Що для тебе сьогодні означає спокій?

Для мене спокій зараз — це здатність не дозволяти всьому, що відбувається навколо, повністю керувати твоїм внутрішнім станом.

Мені дуже допомагає живопис. Коли я працюю, я зосереджуюся на тому, що можу зробити саме зараз.

У роботі «Мої володіння» з’являється тема власного простору. Що для тебе сьогодні є твоїми «володіннями»?

Напевно, передусім мій час і моя свобода вирішувати, на що його витрачати.

Ще моє коло людей, мої близькі, моя майстерня, мої картини. І, мабуть, власний внутрішній простір. Я все більше розумію його цінність і вчуся його берегти.

У триптиху «Внутрішні ландшафти» ти звертаєшся до поняття антикрихкості. Що для тебе означає антикрихкість? Чи змінило те, що ти пережила, твоє мистецтво?

Для мене антикрихкість — це здатність не просто витримати складні обставини, а знаходити в собі можливість продовжувати жити й розвиватися.

Останні роки дуже сильно вплинули на мене і, звичайно, на моє мистецтво. Але я не хотіла, щоб воно стало мистецтвом лише про війну чи травму. Мені важливіше говорити про те, як людина продовжує жити, зберігає зв’язки, знаходить опору, змінюється.

Живопис для мене сам став такою опорою. Я можу не знати, що буде завтра, але сьогодні я можу працювати над картиною. І це повертає мені відчуття дії та присутності у власному житті.

Як ти розумієш, що певна тема вже дозріла для картини? Що сьогодні найбільше цікавить тебе в живописі?

Я не думаю про це як про чіткий момент, коли тема раптом «дозріла». Іноді якийсь образ або думка просто не відпускає мене. Я повертаюся до неї знову і знову — тоді розумію, що варто спробувати перенести її на полотно.

Зараз мене цікавлять стосунки між людьми: близькість, дистанція, приналежність, потреба бути поруч і водночас залишатися собою.

І ще мене цікавить сам процес внутрішніх змін людини, те, як ми поступово стаємо іншими.

Ти прийшла в мистецтво не з мистецької освіти — багато років працювала в медицині. Як цей досвід вплинув на тебе як на художницю?

Я багато років працювала в медицині, тому людина завжди була для мене дуже конкретною реальністю. Але живопис навчив мене дивитися на неї ще й через відчуття, стосунки, внутрішні процеси.

Мені здається, попередній досвід навчив мене спостерігати. А живопис дав можливість не тільки спостерігати, а й осмислювати те, що я бачу.

Цікавий парадокс: коли я почала серйозно займатися живописом, я ніби стала уважніше дивитися і на людей, і на природу. Бачити не тільки те, що знаходиться перед очима, а й те, що може за цим стояти.

Ми почали цю розмову з «Внутрішніх ландшафтів». Якщо зараз попросити тебе назвати власний внутрішній ландшафт — яким він буде?

Мабуть, це буде ландшафт, у якому ще багато невідомого, але вже є опори, щоб не боятися нового.

Я, як і моя творчість, продовжую змінюватися. Мені цікаво спостерігати за цим процесом і дивитися, куди він мене приведе.

Інтерв’ю з митцями читайте на сторінках онлайн видання «Оксамит. Оксамитове мистецтво» – https://art.oksamyt.org/category/interviu