Постать і принцип: про жінку в порцеляні та межі ідеалу

Колекцію порцелянових фігур «Енеїда» на Коростенському фарфоровому заводі створила художниця-скульпторка Валентина Михайлівна Трегубова. Ця серія представлена в композиційних групах, де образи античних персонажів подано в українському етно-стилі – з вишиванками, традиційними оздобами та динамікою народного танцю «Гопак».

Порцеляна – матеріал виняткової природи. Вона постійно балансує на межі: між декоративним і символічним, речовим і образним, утилітарним і мистецьким. Саме ця граничність надає їй особливої здатності ставати полем для візуальних роздумів про культуру. Про великі історичні періоди, стилістичні напрями, світоглядні моделі та соціальні ролі, зокрема й ті, що пов’язані з образом жінки.

Порцелянова статуетка «Українець» 1930‑х років. Її автор – Н. Я.  Данько. Скульптор Наталія Данько створила цілу високохудожню серію зі скульптур в українському стилі

Сьогодні в гостях у «Оксамит. Оксамитове Мистецтво» Антон Чепак – знаний колекціонер і експерт у сфері декоративного мистецтва з Харкова, чия колекція порцеляни постає як концептуально вибудована система. Це не просто сукупність предметів, це цілісна структура, де поєднуються історія, типологія, стилістика, регіональні особливості та сюжетна наповненість.

Наше інтерв’ю не про ностальгію за минулим і не про сентиментальність форм. Це розмова з дослідником, який сприймає порцеляну як мову культури. І серед багатьох тем, які вона дозволяє осмислити, жіночий образ лише одна з них, але та, що завжди викликає глибше, ніж просто естетичне зацікавлення.

– Як ви прийшли до порцеляни? Це було зацікавлення формою, історією, технікою?

– Я прийшов до порцеляни не одразу. Спершу мене зацікавив авангард як художнє явище – Малевич, Родченко, конструктивісти. Але одного разу на блошиному ринку в Берліні я побачив тарілку з червоною зіркою, радянським лозунгом і геометричними формами – вона була як живий маніфест епохи. Це був порцеляновий об’єкт, на якому мистецтво і пропаганда злилися в єдине ціле. З того моменту зацікавлення стало глибшим, мене почала захоплювати не лише форма, а й техніка, як використовували надглазурний розпис, як художники працювали з білим полем порцеляни, як класичні імперські заготовки перетворювалися на носії нової ідеології. Пізніше з’явився й історичний інтерес – хто саме стояв за цими об’єктами, якими були ці художники, як вони балансували між авангардом і державним замовленням.

– Коли колекціонування стало усвідомленим вибудовуванням цілого, а не просто збиранням?

– Це трапилось тоді, коли я раптом усвідомив: у мене на полиці стоять не просто окремі красиві речі, а фрагменти великої історії – естетичної, політичної, особистісної.  Тоді я став вести каталог, фіксувати походження предметів, порівнювати варіанти роспису. Це вже була не спонтанна пристрасть, а майже наукова праця. Це мабуть і є головна різниця між збиранням і колекціонуванням: збирання – це любов до речей, колекціонування – це любов до сенсів.

– Як організована ваша колекція: за епохами, стилями, типами сюжетів?

– Моя колекція організована за кількома вісями водночас. Основою є, звісно, хронологічна структура: від ранніх 1920-х, коли ще відчувався дореволюційний художній академізм, до середини 1930-х, коли авангард почав витіснятися соцреалізмом. Я виокремлюю предмети, створені під впливом супрематизму, конструктивізму, експресивної графіки. Наприклад, я маю серію тарілок з лозунгами про п’ятирічку, колективізацію, культурну революцію. Є також окрема підгрупа – фарфор, розписаний на дореволюційних «тілах» – це дуже цікаво, бо форма часто імперська, а розпис революційний, і ця напруга дуже промовиста. Таким чином, колекція працює як архів, як візуальний літопис однієї з найрадикальніших епох у мистецтві ХХ століття.

– Жінка в порцеляні – як тема, як фігура, як типаж. Що саме вас у цьому напрямі цікавить?

– Це надзвичайно глибока і багатогранна тема. Наприклад, жінка в авангардному фарфорі 1920–1930 років не просто фігура, а символ цілого цивілізаційного зрушення. Мене цікавить насамперед, як змінюється образ жінки в порцеляні цього періоду. Від царських часів, коли жіночий типаж був або сентиментальним, або декоративним, ми раптом бачимо зовсім іншу героїню. Це нова соціальна роль, нове тіло, новий одяг, нова пластика. Вона вже не «муза» – вона діячка, творець нової реальності. Особливо мене приваблюють сцени, де жінка зображена не як прикраса, а як активна одиниця революції: з газетою,  молотком, книгою; у червоній хустці, комбінезоні. Є у мене невелика статуетка – «Жінка на навчанні трактористів», дуже геометризована, з широкими плечима та впевненим поглядом. Це не про красу, це про силу і трансформацію. Разом із тим, є й образи внутрішньої драми – жінка в момент вибору, в конфлікті між традицією та новою роллю. У деяких предметах це читається дуже тонко – позі, жесті, напруженні лінії. Отже, мене цікавить жінка в порцеляні як віддзеркалення великої ідеологічної перебудови, коли тіло, роль і естетика формувалися буквально заново, на уламках старого світу. І художники на фарфорі фіксували цю революцію не менш точно, ніж у живописі чи літературі.

– Чи можна, на Вашу думку, простежити зміну уявлень про жінку крізь декоративну порцеляну різних епох?

– Так, безперечно, через декоративну порцеляну можна простежити зміну уявлень про жінку в різні епохи. Фарфор завжди відображав не лише естетичні вподобання свого часу, але й соціальні ролі, уявлення про красу, мораль та ідеали, зокрема жіночі образи. Наприклад, у XVIII столітті, в епоху рококо, порцелянові фігурки часто зображали жінок у пасторальних сценах – граційних, кокетливих, з натяком на еротизм. Це відображало аристократичне уявлення про жінку як прикрасу, як музу або як об’єкт поклоніння. У XIX столітті, з утвердженням буржуазної моралі, образи жінок у порцеляні стали більш скромними, вони часто постають як берегині домашнього вогнища, матері, символи чеснот. Таким чином, декоративна порцеляна це не просто предмет інтер’єру, а свого роду «дзеркало епохи», в якому дуже чітко відбиваються зміни у сприйнятті жіночої ролі в суспільстві.

– Як жіночий образ у порцеляні співвідноситься з культурними, а не лише естетичними функціями?

 – Культурна функція полягає в тому, що через жіночий образ транслюються певні норми поведінки, моделі жіночості, ролі в родині та суспільстві. Наприклад, порцелянові фігурки матерів із дітьми в буржуазному інтер’єрі XIX століття формували ідеал жінки як хранительки дому й морального порядку. Це був своєрідний «візуальний підручник» для соціалізації. У радянській культурі жіночий образ у порцеляні вже мав іншу функцію – ідеологічну.  Такі фігурки не просто прикрашали простір, вони формували нову культурну ідентичність. Таким чином, порцеляна виступає як культурний документ, де жінка не просто декоративний мотив, а жива метафора суспільства і його трансформацій.

– Як Ви розумієте, що предмет «ваш»? Це про знання чи про відчуття?

– Для мене це завжди поєднання знання й відчуття, але вирішальне саме відчуття. Коли я бачу певний експонат, іноді навіть ще до того, як роздивлюся підпис чи вивчу контекст, з’являється внутрішній «дзвін» – інтуїтивне відчуття, що цей предмет «мій», що він «говорить» до мене. Звісно, знання важливе: ти розумієш, з якої це епохи, яка майстерня, який художник. Це допомагає оцінити цінність речі, вписати її в історичний контекст. Але емоційний контакт первинний. Це може бути вираз обличчя фігурки, динаміка руху або колір, щось, що миттєво викликає емоцію, резонує з особистими асоціаціями, спогадами чи уявленнями. Іноді буває, що предмет з естетичної чи історичної думки дуже цінний, але не чіпляє. А інша річ, коли скромна, майже непримітна, але викликає відчуття тепла, близькості, навіть зворушення. Тоді я точно знаю: вона – моя!

– Чи були випадки, коли Ваша оцінка об’єкта змінювалась уже після включення до колекції?

– Так, такі випадки були й не раз. І це один із найцікавіших аспектів колекціонування: з часом предмет починає «розкриватися» інакше. Колекціонування – це живий процес, де важливу роль відіграє не лише предмет, а й власний розвиток: що глибше ти занурюєшся в тему, то складнішою й багатограннішою стає твоя оцінка.

– Ваше ставлення до реставрованих, частково збережених речей? Чи мають вони місце у Вашому зібранні?

– Я ставлюся до реставрованих або частково збережених речей з великою повагою – за умови, що реставрація зроблена професійно, етично і не спотворює автентичність об’єкта. Такі речі цілком можуть мати місце в моїй колекції. Більше того, сліди часу – втрачені деталі, потемніння, тріщини додають предмету особливої атмосфери. Це не просто дефект, а своєрідне «життєписання» речі. Вона пройшла через десятиліття, пережила війни, переїзди, можливо й забуття, і все одно збереглася. Це викликає глибоку повагу. Звичайно, я завжди зазначаю стан речі в описі, фіксую факт реставрації – для прозорості. Але емоційна й культурна цінність таких предметів для мене часто не менша, ніж в ідеально збережених. Іноді навіть більша.

– Чи асоціюєте коли-небудь фігурку з реальною людиною – випадково або навмисно?

– Так, це трапляється досить часто – і як випадково, так і цілком свідомо. Деякі фігурки викликають дуже конкретні асоціації з реальними людьми: знайомими, історичними постатями, а іноді навіть з кимось із родини. Це може бути схожість у виразі обличчя, поставі, жесті або навіть в емоції, яку фігурка передає. Був випадок, коли фігурка молодої жінки з книжкою в руках чітко нагадала мені викладачку історії з університету – така ж пряма спина, зосереджений погляд, відчуття впевненості. І кожного разу, коли я проходжу повз цю річ, з’являється внутрішній діалог, ніби з живою людиною. З іншого боку, іноді ці асоціації виникають не миттєво, а вже після тривалого споглядання. Предмет починає «обживатися» у колекції, набувати характеру, і тоді з’являється відчуття, що він має свій «прототип» у житті. Це додає глибини сприйняттю і тоді фігурка перестає бути просто фарфором, вона стає образом, носієм характеру й особистої історії. Тож, так – для мене це природна частина колекціонерського досвіду: коли предмет стає не просто річчю, а кимось.

Кашпо із зображеннями світських сцен. Фабрика порцелянових виробів А.М. Миклашевського, село Волокитине Глухівського повіту (нині Сумська область). 1840 р.

– Чи дарували Ви коли-небудь порцелянову річ як символічний жест  і чи було це прочитано саме так?

– Так, дарував, і не раз. Порцелянова річ може бути надзвичайно сильним символічним жестом, якщо правильно відчути момент і людину. Один із таких випадків особливо запам’ятався: я подарував маленьку порцелянову фігурку дівчини з веслом – класичний образ 1930-х – своїй колезі, яка тільки-но захистила кандидатську дисертацію. Це було не просто «пам’ятне» – для мене це був жест підтримки, визнання сили, внутрішньої дисципліни. Цікаво, що вона відразу прочитала цей жест саме так – не як антикварну дрібничку, а як послання. Ми потім навіть жартували, що ця фігурка тепер «талісман на волю й витримку». Порцеляна це дуже особисте. Коли даруєш її, завжди передаєш щось більше, ніж просто предмет: емоцію або асоціацію, пам’ять, а й іноді навіть побажання. І якщо людина відкрито сприймає такі сенси – це справжній діалог без слів.

– Якщо сучасну жінку уявити в термінах порцеляни – то в яких формах, стилях, образах вона могла би з’явитися?

– Це дуже цікаве запитання, і, мабуть, на нього не може бути однозначної відповіді, бо сучасна жінка надзвичайно багатогранна. Але якщо уявити її мовою порцеляни, то я б сказав, що вона з’явилася б одразу в кількох стилях і образах – як колекція, що вміщує цілий спектр станів, ролей і енергій. Я б виділив пʼять основних типажів:

1. Мінімалізм із тонкою графікою – чисті лінії, спокійна палітра, але з глибоким, вивіреним характером. Така жінка незалежна, внутрішньо зібрана, з сильним відчуттям себе. Вона не кричить про свою присутність. Вона просто є.
2. Деконструкція або авангард – асиметрична форма, несподівані рішення, можливо, поєднання з металом чи текстилем. Це жінка, яка кидає виклик нормам: творча, активна, дослідниця нових смислів.
3. Традиційна форма з сучасним оздобленням, наприклад класична постать у народному вбранні, але з неочікуваними кольорами або татуюванням. Це символ поєднання спадку і сучасності, жінка, яка не відмовляється від коренів, але говорить власним голосом.
4. 4. Динамічна постать у русі – можливо, фігурка, що танцює або займається спортом. Це образ жінки, яка діє, ризикує, обирає свій шлях.
5. І – обов’язково! – фігура з гумором. Адже сучасна жінка часто має іронічний погляд на себе і світ. Це може бути порцелянова форма з легким гротеском, усмішкою та грою.

Отже, сучасна жінка – це не одна фігурка. Це ціла серія. І, можливо, головне в ній те, що жоден образ не є остаточним. У кожній фігурці зміна, відкритість, свобода бути різною.

– Які теми у Вашому зібранні вважаєте найскладнішими для інтерпретації?

– Найскладнішими для інтерпретації в моїй колекції часто бувають теми, пов’язані з ідеологією радянського агітаційного фарфору, особливо коли вона торкається суперечливих чи багатозначних образів. Наприклад, образи жінок-працюючих, які на перший погляд виглядають як однозначний символ прогресу і рівності, іноді несуть у собі складні соціальні підтексти – як примусова мобілізація, подвійне навантаження чи навіть ідеалізована «машина» замість живої людини. Розібратися, де тут художній меседж, а де пропаганда, іноді дуже непросто. Ще одна складність – символіка, пов’язана з військовою тематикою чи «героями будівництва», де ідеологічні смисли можуть бути надто зашореними чи, навпаки, багатошаровими, залежно від контексту виготовлення. Також важко інтерпретувати предмети, де художник намагався поєднати офіціоз з естетикою, і тоді виникає питання: що тут переважає – творчість чи замовлення? Це завжди виклик для дослідника, особливо коли бракує документальних свідчень. Отже, найскладніші теми це ті, де культурний, соціальний і політичний шари переплітаються настільки щільно, що розділити їх можна лише дуже обережно й з урахуванням історичного контексту.

– Чи допускаєте ви участь інших (кураторів, дослідників) у трактуванні вашої колекції? Чи це винятково ваша оптика?

– Безумовно, я відкритий до участі інших кураторів та дослідників, навіть художників у трактуванні моєї колекції. Колекція живе тоді, коли вона стає частиною ширшого діалогу, а не застається лише в межах особистого бачення. Моя оптика, звісно, ключова, адже саме я вибираю і зберігаю предмети, формую контекст і розповідь. Але інші погляди збагачують розуміння, відкривають несподівані сенси, допомагають уникнути однобічності. Іноді новий дослідник може помітити деталі, які я не бачив, або запропонувати зовсім іншу інтерпретацію, що робить колекцію більш багатошаровою і живою. Я бачу свою роль радше як зберігача і каталізатора, а не єдиного автора сенсів. Тому співпраця і обмін ідеями для мене дуже важливі – це розширює горизонти і допомагає глибше прочитати історію, яку розповідає фарфор. Колекція – це завжди відкритий простір, де кожен учасник може внести свій голос, і саме так вона стає справжнім культурним артефактом.

– Що для вас є ідеальною фігуркою – не за вартістю, а за змістовною повнотою?

– Ідеальна фігурка для мене та, яка водночас є гармонійним поєднанням художньої виразності, історичного контексту і глибокого символічного змісту. Вона має бути живою – не просто холодним предметом, а образом, що передає емоції, характер, настрій епохи. Наприклад, фігурка жінки-працівниці, де в позі, обличчі і деталях одягу відчувається і сила, і людяність, і віра в майбутнє. Для мене важливо, щоб така річ розповідала історію: про час, про людей, про ідеї, що їх формували. Щоб у ній був той самий «голос» художника і дух епохи, які вона втілює. Ідеальна фігурка – це ніби маленький театр, де за кожним рухом, жестом стоїть складний наратив. Така фігурка завжди буде викликати інтерес, емоційний відгук і дасть змогу поглянути на минуле через призму живої людської історії.

                                                                                                        Мистецтвознавець  Валерій ЗАВЕРШИНСЬКИЙ

Свіжі новини мистецтва на сторінці Фейсбук – https://www.facebook.com/ArtFineNationUkraine/