Марина БОЙКО: «Якщо не вірити в життя і торжество добра у світі, то можна збожеволіти»

Навіть під час найжорстокіших обстрілів Харкова росіянами Марина Бойко не виїхала з рідного міста, навіть можливості такої не розглядала. Вона ще більше заглибилася у рятівну творчість. Переносячись в іншу реальність, у вигаданий нею казковий світ фантастичних персонажів, дозволяє розкритися, пензлем висловити те, що на серці. Зараз роботи художниці у багатьох приватних колекціях українців та європейців. Вони надихають, спонукають до роздумів, медитацій та просто милують око. А нещодавно її персональна виставка розміщувалася у Києві, в Національному музеї імені Шевченка поруч з роботами мисткині-легенди Марії Примаченко.

 – Пані Марино, з якого віку проявилася Ваша любов до малювання? Чи пам’ятаєте свій перший малюнок?

– Швидше, спочатку була не любов, а цікавість до малювання, яку я відчула у підлітковому віці – мені тоді було років дванадцять-тринадцять. Спочатку почала пробувати копіювати. Першу копію змалювала з портрета Джона Леннона, зрозуміла, що вийшло досить гарно, тож вирішила продовжувати, щоразу ускладнюючи собі завдання.

 – Певно, у школі Вашим улюбленим уроком було малювання? Чи, може, ще чимось захоплювалися в дитинстві?

– Можливо, я вас здивую, але улюблених уроків у мене в школі не було. Я взагалі не любила школу і місяці рахувала до її закінчення. Тому після восьмого класу спробувала вступити до художнього училища, але вступила туди лише з третього разу (я наполеглива). Тим часом навчалася в училищі на маляра-штукатура та реставратора, що згодом мені дуже знадобилося під час розписування стін та будівельно-декоративних об’єктів. У дитинстві більше нічим, окрім мистецтва та музики, особливо не цікавилася.

 – Чи відвідували художню школу? Хто Вас надихав на творчість? Чи є в родині художники?

– У чотирнадцять років записалася в студію, щоб підготуватися до вступу в художнє училище, але не часто там з’являлася: режим і щоденна рутина – не моє. Більше часу займалася сама, малювала, коли хотіла, коли мені було зручно та коли мала натхнення. Власне, основні вчителі, з яких брала приклад, були вдома – мої батьки, вони теж у молодості малювали. Тато досі інколи малює. Він переважно реаліст-пейзажист.

– Де берете образи для своїх картин?

– Образи самі приходять в мою уяву і відкриваються на полотні. І це процес некерований. Я їх, мов духів, сама викликати не можу. Навчаюся та розвиваю техніки з кожною картиною. Люблю писати тварин, сутність, простір, людей і все, що зачіпає та хвилює.

 – Ваші звірі, птахи – незвичайні, фантастичні! Як називається техніка, в якій пишете?

–  Справді, не знаю, як вона називається, бо чимало своїх технік вигадую сама. Я лише провідник. Мої роботи – це злиття анімалістики, магії, емоцій та атмосферного простору. А далі нехай мистецтвознавці вирішують.

– Що для Вас означає Харків? Чому не виїхали з міста, коли почалася війна, адже росіяни буквально розстрілювали його?

– Харків – моє рідне місто, дуже близьке мені по духу і настрою. Хоча доводилося жити й в інших містах, але за Харковом сумувала та завжди сюди поверталася. А 2011 року повернулася остаточно. Коли почалася повномасштабна війна, я не виїхала, бо, чесно кажучи, мені таке й на думку не спадало. У мене тут мати, чоловік і троє котів. Зважитися вирвати себе і їх з корінням та їхати в невідомість було дуже важко. Тому ми вирішили все пустити на самоплив і діяти по ситуації. Тим паче, що за кордоном у мене нікого немає, ніхто мене там не чекав і не запрошував. Майже всі друзі та знайомі виїхали на початку війни тишком-нишком, не попрощавшись, і навіть не запропонували поїхати з ними. Значить, не доля. Життя навчило мене не метушитися та вірити у невідворотне.

– Але ж вам було страшно?

– Звісно було! І не так за себе, як за рідних та за свої картини. Я боялася, що в наш будинок поцілить ракета, і ми та мої роботи назавжди залишимося під завалами, про нас ніхто ніколи не згадає. А забуття для митця – то найстрашніше! Тому в перші місяці повномасштабки я почала масово продавати свої картини за безцінь. Виклала в Інтернеті світлини картин й отримала чимало відгуків – знайшлися охочі купити їх і в Україні, і за кордоном. Добре, що неподалік працювало відділення Нової пошти, я пакувала роботи та розсилала їх людям, отримуючи з цього мінімальний зиск. Але тоді вважала головним, щоб мої картини (а вони ж для мене, мов діти) врятувалися, прикрасили чиїсь будинки, виставки, подарували людям естетичну насолоду і пам’ять про мене.

– Багато художників зараз пишуть на тему війни. Чи у своїх роботах ви змальовуєте цей складний період?

– Коли почалася війна, я була в ступорі пів року і тільки наприкінці літа 22-го почала щось малювати, і це була саме військова тематика. Точніше, я виплескувала на полотно емоції, які в мене викликала війна, тож серія робіт на цю тему існує. Потім усе поступово увійшло до більш позитивного русла, бо якщо не вірити в життя і торжество добра у світі, то можна збожеволіти. А триматися треба. Я не дозволяю собі бути розлюченою, агресивною, давати гору тваринним інстинктам, щоб зберегти здоровий глузд. Я людина і маю нею залишатися попри все.

– Ви пишете під обстрілами й ракетами. Вам не страшно? Чи маєте безпечне місце, в якому працюєте?

– Я пишу у себе в квартирі. Жодного безпечного місця чи спеціальної художньої майстерні в мене немає. Під обстрілами й сиренами, які в нас часто лунають, завмираю, потім приходжу до тями й живу далі, продовжую малювати. Це допомагає відволіктися від важких думок та трохи притишує душевний біль: у січні 2024 був прильот у сусідній будинок поруч з тим, де живе моя мама – під завалами загинуло багато людей, і її будинок теж дуже постраждав, не кажучи вже про її здоров’я. Та місцевість – околиця Харкова – і зараз дуже небезпечна, тому доводиться винаймати їй квартиру в іншому районі. Правду кажуть, що біда не приходить одна: за рік до війни померла мама мого чоловіка, а потім, під Бахмутом, загинув його син, котрий був на війні. Так що лиха ми сьорбнули сповна…

– Який колір, на Вашу думку, має превалювати в житті людей, щоб вони почувалися радіснішими? А який Ваш улюблений?

– Чим старшою стаю, люблю стриманіші тони, пастельні. Дедалі менше подобаються яскраві. Спокійні тони із часом не набридають і діють заспокійливо. Картина, на мій погляд, повинна заспокоювати, схиляти до роздумів, викликати емоції, почуття або «рвати» душу. Якщо цього немає в картині, то вона порожня. Нерідко використовую кольори від білого, сірого, чорного до глибоких бежево-коричневих з елементами інших відтінків. Кольори змінюються залежно від періоду життя та внутрішнього стану.

 

– Що слугує основою для Ваших картин? Якими фарбами пишете?

– Пишу на всьому: на папері, картоні, дереві, полотнах. Використовую живопис, графіку, працюю аквареллю, маркерами. Змішану техніку люблю. Немає чогось певного й усталеного, але більше концентруюся на графіці.

– Як вважаєте, Ви вже отримали достатнє визнання? Хто перший високо оцінив Ваші роботи?

– Картини пишу давно, виставляюся з 1995 року, тож мала вже багато виставок – і персональних, і групових. Однак не вважаю себе визнаною. Може тому, що й не прагнула гучного визнання. Завжди приємно отримувати схвальні відгуки, але я їх не колекціоную. Почула – подякувала – працюю далі. Згадалися слова великого Сальвадора Далі: «Не бійтеся досконалості. Все одно вам її не досягнути».

– Які й де виставки вже відбулися? Розкажіть про них.

– Виставок було багато в Україні та по всьому світу. Причому, по світу – без моєї участі: ніде не була, світу не бачила. З 2010 року мала низку успішних персональних виставок у Харкові. А зовсім недавно тривала персональна виставка моїх робіт у Києві, в Національному музеї імені Шевченка. У сусідньому залі експонувалася виставка нашої відомої Марії Примаченко. Зізнаюся, приємно було показувати свої роботи зовсім поруч з роботами цієї визнаної майстрині. Зараз маю кілька пропозицій щодо майбутніх виставок.

 – Хто купує Ваші картини? Чи є вони у колекціях закордонних поціновувачів мистецтва?

– Мої картини є по всьому світу (крім Африки, Близького Сходу та Середньої Азії), вони скрізь. Здебільшого продаю їх через інтернет. Більшість покупців зі США, Європи, Ізраїлю. Спектр широкий.

– Вважається, що митці – люди непрактичні, для них головне – писати. Чи є хтось, хто допомагає Вам популяризувати ваше дивовижне мистецтво?

– Так, є. Це мій земляк, давній друг і мистецтвознавець Валерій Завершинський. Тісно співпрацювати ми почали від початку повномасштабної війни. Зараз він готує каталог моїх робіт, організовує виставки за кордоном, зокрема в Парижі та деяких інших містах Європи. Я щиро вдячна йому за допомогу.

– Чи можна в Україні прожити, маючи лише професію художника?

– Можна, якщо це художник широкого профілю або дуже відомий митець. Я належу до переліку перших. Мені доводилося працювати в мультиплікації, дизайні інтер’єрів (коли ще комп’ютерів не було, виконувала ескізи вручну), займалася дизайном етикеток… Навіть працювала в кіно на величезних декораціях, робила декори в парках та океанаріумах, розписувала стіни в кафе, клубах і квартирах… Доводилося виконувати різну роботу. Бо, якщо чекати, поки картину куплять, точно можна вмерти з голоду. Не кажучи вже про важкий воєнний період, коли людям, взагалі-то, не до картин…

– Хто Ваш кумир серед художників?

– Їх багато, а серед них – чимало сучасних. Пригадую, в шість років моєю улюбленою «дитячою» книжкою був альбом робіт Сальвадора Далі. У 1979 році в СРСР це була величезна дорога рідкість, але мій батько мав такий альбом, і я мало не до дірок його затерла, передивляючись. Мабуть, він вплинув на моє майбутнє, підказав, що свій індивідуальний світ можна створювати самій.

– Чи багато часу йде на створення однієї картини?

– Якось Пабло Пікассо запитали: «За скільки ви створили свого голуба миру?» Він відповів: «За п’ять хвилин і все життя». Я теж пишу картини за день, два, три… і все своє життя. Тому що постійно навчаюся, набираюся досвіду з кожною роботою.

– Марино, про що мрієте найбільше?

– Усі громадяни України мріють про мир та процвітання для своєї країни, і я не виняток. Головне для мене сьогодні – це мир і творчість, решта залежить від кожного з нас.

Інтерв’ю брала Олена ОЛІЙНИК