«КОСАЧКИ» – ЖІНКИ, ЯКІ НЕ ЗНИКЛИ.

Олена, звідки з’явилась ідея серії «Українські амазонки — Косачки»?

— З особистої подорожі. Вона почалась тоді, коли я взяла участь у першому конкурсі проєкту Ванди Орлової «Мозаїка Спадщини України» з роботою «Корені, які нас тримають». І це питання — що саме нас тримає? — почало розкручуватись усередині мене. Де джерело цієї сили? Чому наші жінки такі незламні, волелюбні, гідні?

Я почала копати в історії — і натрапила на скіфських амазонок. Не міф, не вигадку — а реальних жінок, які мешкали на наших степах з VII по II століття до н.е. Вершниці. Воїтельки. Цариці. І тоді я відчула: ця сила — не десь там, у минулому. Вона проросла в нас. Вона просто чекала, щоб її побачили.

Саме в цей час я готувалась до ще одного проєкту Ванди Орлової — «Намалюй мені вірш Ліни Костенко», присвяченого поезії нашій живій українській легенді. І натрапила на її поему-баладу «Скіфська одіссея». І знаєте — все склалося. Бо там — ті самі питання, які я собі ставила: хто ми? де наші витоки? що в нас від тих, хто скакав верхи зі списом у руці?

Це був знак. А може — відповідь. Підтвердження, що я на правильному шляху. Бо іноді саме поезія розставляє на місця те, що ми шукаємо у тиші, кольорах, образах.

Після таких збігів сенсів і відкриттів виникає відчуття, що це не просто збіг — це простір, у якому такі речі природно народжуються. Простір, де внутрішні питання раптом знаходять форму.

— Так, саме так я це й відчула. І я точно знаю: якби не проєкти, ініційовані Вандою Орловою, цей пошук міг би залишитись у мені німим. А так — з’явився простір, де ці запитання взагалі могли виникнути — і не залишитись без відповіді.

Її культурно-мистецькі ініціативи — це не просто мистецькі події. Це спроба говорити про глибинне — образами, барвами, поезією. А ще — це запрошення до внутрішнього діалогу: що в мені — від тих, хто був до мене? що я несу далі?

Ванда — художниця, кураторка, арт-менеджерка з дуже тонким чуттям на сенси, які не лежать на поверхні. У своїх авторських проєктах — «Мозаїка Спадщини України», «Намалюй мені вірш Ліни Костенко» — вона поєднує минуле й сучасність, поетичне і візуальне, колективну пам’ять і особисту історію.

Її простори — це не лише про експозиції. Це про перетворення. Про тишу, в якій визріває голос. І мій проєкт «Косачки» — прямий наслідок того, що мені пощастило бути в цьому середовищі.

І саме тоді почала формуватись серцевина серії — образ Косачки?

— Так. У цьому образі переплелись два сенси. По-перше, довга коса — як символ жіночості, гідності, спадковості. По-друге — звучання прізвища Лесі Українки, Косач, яка теж була воїтелькою свого часу. І я побачила: оце вона — українська амазонка, Косачка. Не вигаданий персонаж, а архетип, жінка, яка жила, боролась, творила.

У серії — чотири картини. Чотири картини — як чотири стани, чотири подихи, чотири точки кола. Це було інтуїтивне рішення чи концепція з самого початку?

— Це цикл. Коло життя воїтельки: від першого поклику до останньої варти. І водночас — розмова про кожну з нас. Адже ми всі так чи інакше проходимо цей шлях: пробудження, шлях, ініціація, завершення.

1. «Праматір на зв’язку. VII ст. до н.е.»
   Вона — далека, але реальна. Лідерка амазонок, яка ніби проривається до нас крізь тисячі років. Я дала їй гарнітуру, щоб цей зв’язок був не метафорою, а прямим каналом. В її очах — питання до нас: чи пам’ятаєте ви, ким ви є?
2. «Зона дії»
   Жінка стоїть спиною до глядача, перед нею — дрон, поле, тиша. Але насправді вона дивиться в майбутнє — тобто на нас. А ми дивимось у її минуле, яке є нашою основою. Цей міст між епохами мені був дуже важливий.
3. «Перша варта»
   Юна вершниця, тільки ступає на бойовий шлях. В її очах — ще страх, ще невідомість. Але вже є рішучість. Це стан, у якому зараз багато наших дівчат. І я писала її з любов’ю — як портрет тих, хто щойно вступає у свій бій.
4. «Остання варта»
   Це завершення шляху. Косачка, яка пройшла все. Вона спокійна, у ній — тиша. Годинник без стрілок на її руці — це не втрата часу, це перехід у вічність. А золоті колоски — плід її життя і боротьби.

У кожній картині є сучасний артефакт. Навіщо?

— Бо це не історичний живопис. Це мова зв’язку. Гарнітура, дрон, тактичні окуляри, годинник — це не лише символи сучасності. Це — підтвердження: вона жива. Вона в нас, у тих, хто сьогодні тримає небо, землю, дітей.

Чи планується продовження серії?

— Так. Я відчуваю, що Косачки ще мають що сказати. Мене цікавить їхня злість, їхня ніжність, їхня віра. Що спитає в амазонки сучасна жінка-воїтелька? Що відповість їй? Цей діалог ще триває.

Відомо, що Ви працюєте не лише з живописом, а й із технологіями. Це буде частиною проєкту?

— Так. Я додаю елементи доповненої реальності (AR). Хочу, щоб глядач міг навести смартфон — і почути голос героїні, побачити її рух, прочитати рядок вірша. Таким чином це відкриває новий вимір. Бо Косачки не мовчать — їм просто потрібно дати голос.

Що для Вас особисто цей проєкт?

— Це розмова з собою. Зі своєю жіночою пам’яттю, зі своєю силою, страхами, свободою. І ще — подяка тим, хто був до нас. І тим, хто зараз бореться.

Проєкт «Косачки» став окремою лінією у великому мистецькому полотні «Мозаїки Спадщини України». Чи буде персональна виставка?

— Так. Це мій наступний крок. Я бачу цю серію як візуальне дослідження архетипу української жінки-захисниці — від скіфської цариці до воїтельки сучасної. І саме тому для мене важливо, що цей проєкт народився в межах ініціативи Ванди Орлової. Бо це справді мозаїка: з багатьох фрагментів, історій, голосів. А Косачки — це мій голос у цій великій розмові.

Бо Косачки — це не минуле. Це ми.
І це не пафос. Це правда, яку несуть очі на картині, коли ти на мить зупиняєшся перед нею. І щось у тобі — відповідає.

Facebook Сторінка Олени Голембовської https://www.facebook.com/Golembovska