Інтерв’ю з художником Давидом Багалішвілі

— Давид, ваша творча біографія з нестандартних. Розкажіть, коли ви усвідомили свій шлях?

— Я з дитинства знав, що я – художник. Вважаю, що художниками не стають, ними народжуються. Це інший склад душі, особливий тип вразливості та сприйняття світу. Це не вибір, а усвідомлення та прийняття ким ти є. Для мене живопис – це не професія і не хобі. Це внутрішня потреба, рівнозначна диханню. Ти просто мусиш це робити, інакше не можеш існувати.

— Тобто, творчість для вас – це спосіб життя?

— Так, і життя само по собі. Живопис в мене завжди є на першому місці. Це той стан, коли ти мусиш малювати незважаючи ні на гроші, ні на успіх, ні на визнання. Це внутрішній імператив. Якщо цього не робити, душа вмирає.

— Але ж без освіти, технічної бази, навіть генію важко?

— Безумовно. Освіта має колосальне значення. Вона дає фундамент: знання теорії, техніки, мови мистецтва. Це як алфавіт для письменника. Без цього важко грамотно висловити свою думку, свій внутрішній світ. У мене дві професійні освіти: спочатку закінчив художнє училище в Тбілісі, а потім – Львівську академію мистецтв.

— Як ви, грузин, опинилися у Львові?

— Після училища я відслужив два роки в армії, у Бібрці біля Львова. Тож Україна вже не була для мене чимось абсолютно чужим. А у 80-х у Грузії, на жаль, були дуже поширені корупційні схеми вступництва, потрапити до вишу було неймовірно важко. Тому мій шлях лежав до Львова.

— Чи змінила Львівська академія ваш світогляд?

— Кардинально. Вона відкрила для мене цілий космос української культури та мистецтва, абсолютно нові для мене підходи та горизонти. Це був період неймовірного інтелектуального та творчого зростання. І символічно, що я закінчив академію рівно з розвалом СРСР та проголошенням незалежності України. Мій власний творчий шлях почався разом із шляхом нової, незалежної держави. І в цьому я бачу глибокий символ.

— Давиде, ваш життєвий шлях вражає своєю географією. Чи вплинули переїзди на вашу творчість?

— Безперечно. Мій творчий шлях нерозривно пов’язаний з дорогою. У 15 років я змушений був покинути рідний дім у Сігнагі у Кахетії та переїхати до Тбілісі. Потім — армія, спочатку у Переяслав Хмельницькому, а потім у Бібрці. Коли мені сказали, що поїду під Львів, я був не у захваті. Самі розумієте, чим годувала нас тоді радянська пропаганда про Західну Україну. Я не міг навіть подумати, що проведу в цьому місті майже 30 років життя.

— Що сталося після закінчення академії в 1991 році?

— Я повернувся в Грузію, але там почалася криза, спричинена війною в Абхазії. Життя перетворилося на боротьбу. Довгі роки я метався між Грузією та Україною, як птах між двома гілками, поки з 2006 року не оселився у Львові постійно.

— І як почуває себе людина між двох культур?

— Це важко описати. У мене помінявся менталітет. Це почуття внутрішньої роздвоєності, життя в проміжку. Я пережив важке життя і добре знаю, що таке гірка доля емігранта, самотність серед людей, коли навколо багато облич, але ти нікому не потрібен. Знаю навіть, що таке бездомність.

— І в цьому всьому порятунком для вас був живопис?

— Так. Полотно завжди було тим простором, де я міг об’єднати обидві свої домівки, усі свої «я». Коли ти не маєш стабільності в зовнішньому світі, ти шукаєш її всередині себе. І я знаходив її у цьому внутрішньому обов’язку, який сильніший за будь-які зовнішні обставини. Мої картини — це моя біографія, написана кольорами, а не словами.

— Ви говорите про важкі життєві обставини, але ваші картини, на перший погляд, вражають яскравим кольором. Як це поєднується?

— Це дуже цікаве питання. Мої картини дійсно повні кольору та контрасту — це, мабуть, невід’ємна риса грузин, ми люди різких перемін. Сьогодні веселий, співаєш, кричиш, завтра тихий як риба. Сонце Кахетії, яскравість кавказьких килимів — це в мені назавжди. Але за цим кольором ховається також глибокий біль, розгубленість, навіть зневіра. Я малюю те, про що важко говорити. Колір стає мовою для вираження болю, який неможливо висловити словами. Це як полум’я — здаля яскраве, привабливе, але насправді — палаюча, часто трагічна, реальність. Це вогонь, що спалює тебе зсередини, але з зовні виглядає як святкове вогнище.

— Зараз це не лише ваш особистий досвід.

— Абсолютно вірно. Сьогодні я розумію, що мої картини стали універсальними. Вони про те, що відчуває людина, яку вирвали з корінням. Це зараз досвід мільйонів українців, які вимушено покинули свої домівки. Вони так само блукають у лабіринтах чужого простору, ностальгії та невизначеності. Це почуття втрати дому, коли ти не знаєш, чи повернешся колись, і чи буде твій дім тим самим.

— Це та тема, яку ви досліджуєте у вашому останньому циклі «Лабіринти»?

— Саме так. «Лабіринти» — це картини-метафори. Це спроба візуалізувати той внутрішній стан, коли ти загублений у власному житті. І що показово, цей цикл знайшов дуже глибокий відгук також у Польщі. Це показує, що біль вигнання, відчуття втрати коренів — це універсальна мова, яку розуміють незалежно від національності та кордонів. Моя особиста трагедія виявилася частиною колективного досвіду. І в цьому, як не парадоксально, є певна надія.

— Давиде, ви зараз часто буваєте у Польщі. Це пов’язано з війною в Україні?

— Частково. Я опинився тут на кілька місяців через особисті причини, але вирішив використати це як шанс. В мене вже раніше був досвід роботи у Бельгії, але з тих пір багато що змінилося, і я по-новому побачив європейську арт-сцену.

— Що найбільше вас вразило у роботі польських галерей?

— Кардинально інший підхід. В нас, часто, галерея — це просто магазин з картинами або виставковий простір, який художник має орендувати за власні кошти. Там галерея — це інституція культури, яка працює тільки з вибраними художниками, але цілеспрямовано просуває їх у вітчизняному та міжнародному просторі. Вони стають твоїми агентами, наставниками. Туди попасти непросто.

— З чого ви рекомендуєте починати свої перші кроки на ринку мистецтва в Польщі?

— Ринок мистецтва тут доволі демократичний. Двері відкриті всім, рахується тільки талант та вміння говорити до людей про те, що для них важливо. Все спирається на аукціонну систему, де глядачі, колекціонери визначають тренди. Це своєрідний ліфт для художника, можливість показати себе без великих затрат часу та коштів. Аукціонів є багато, тому треба ретельно вибирати, з ким працювати. На найкращі з них — існує ретельний відбір: перевіряють твою освіту, портфоліо, а роботи оцінюються мистецтвознавцем.

— Розкажіть, як працює така система?

— Система для всіх одна. Аукціон стартує з фіксованої суми. А далі вже все залежить від зацікавленості покупців. Остаточна ціна може інколи вирости в кільканадцять разів, а то й більше. І що важливо — результати всіх аукціонів зберігаються у вільному доступі. Це для галеристів та колекціонерів — прозоре підтвердження реальної вартості художника на ринку та хроніка його росту.

— Які відчуття від участі в такого роду торгах?

— Аукціон — це справжній адреналін, майже як у казино! За тиждень-два до торгів починаються попередні ставки. І ти в реальному часі бачиш, як росте ціна на твою роботу ще до початку, як піднімається твоя позиція в рейтингу. Буває, нервуєш, бо ціна довго стоїть на місці, а злітає тільки в останній момент. Результат залежить від безлічі факторів, нюансів… Ніколи не можна передбачити остаточну ціну. Це справжні американські гірки емоцій.

— І це затягує?

— Безперечно! Це викликає залежність, як зі сторони художника, так і колекціонера. Адже кожен хоче відчути той азарт. Це, в деякому роді, і є суть мистецтва взагалі — непрогнозована гра, що триває вічно.

— Давиде, яким, на вашу думку, має бути справжнє мистецтво сьогодні?

— На мою особисту думку, воно має бути сповнене енергії. Найголовніше — людина має відчути емоційний зв’язок з картиною, а не просто пасивно спостерігати, як вона їй «подобається». Знаєте, коли художнику говорять «гарна картина» — це не комплімент. Навпаки, це означає, що окрім візуального ефекту, людина нічого не відчула, не зрозуміла. Або ж художник не зумів донести свою думку.

— Але зараз у мистецтві часто цінують саме концепти, сенси…

— Так, сьогодні в моді перш за все сенси. Але я — ще зі старої школи. Для мене в мистецтві так само важлива грамотно побудована композиція, витончена фактура, вдумливий підбір та поєднання кольорів, про що, між іншим, існує ціла наука. Картина повинна демонструвати не тільки внутрішній світ чи філософію художника, але й його бездоганну професійну майстерність. Це питання поваги до глядача.

— Що для вас ознака добре виконаної роботи?

— Картина має виглядати цікаво як з відстані, привертаючи загальним настроєм і енергією, так і зблизька, коли глядач може поринути у деталі, розгледіти кожний мазок, кожний шар, кожну нитку того лабіринту, який я створив. Це як стосунки між людьми — спочатку ти бачиш образ цілком, а потім, наблизившись, пізнаєш глибину.

— Чому ви залишаєтеся вірними саме олійним фарбам?

— Олія дає те, чого неможливо досягти в акрилі — неймовірну глибину кольору, ту саму багатошаровість і світло, що йде зсередини. Але ця техніка потребує набагато більше часу та терпіння. А ми звикли жити швидко, отримувати миттєвий результат. У мистецтві, на жаль, теж з’явився свого роду фастфуд — швидкий продукт. Олійні фарби вимагають терпеливості, вони також  в рази дорожче акрилових, але вони більш надійні, з роками вони зберігають колір та якість, не жовкнуть і не відлущуються. Ми не знаємо, як себе поведуть сучасні фарби в довгостроковій перспективі. А я хочу, щоб мої картини пережили мене.

Персональна сторінка художника у фейсбук – https://www.facebook.com/david.bahalishvili

Читайте ще про творчість сучасних Українських художників в Українському арт-медіа «Оксамит. Оксамитове мистецтво»  –  https://art.oksamyt.org/category/suchasni-khudozhnyky