Я відчула поклик малювати тишею

Художниця Юлія Ніколаєнко — про шлях від ультрасучасного мистецтва до наївної щирості та неоімпресіоністичної пасторалі

                                                               Інтервʼю спеціально для журналу Оксамит. Оксамитове Мистецтво.

«Світ гуде, шумить, вимагає постійної новизни. А я захотіла дихати. Малювати те, що живе, а не те, що кричить.» — Юлія Ніколаєнко

Коли я вперше побачила картини Юлії Ніколаєнко, мені стало… тихо.

У прямому сенсі — всередині все завмерло. Її полотна не атакують глядача. Вони не провокують. Вони не доводять нічого. Але стоячи перед ними, ти раптом згадуєш запах свіжоскошеної трави. Тепло землі після дощу. Як бабуся вивішувала білизну. Як мати тихо готувала сніданок.

І водночас важко повірити, що ця мʼяка, майже молитвена естетика — не початок її творчого шляху. А результат внутрішньої революції.

Від ультрасучасного — до сільської тиші

— Юліє, розкажіть, з чого все починалося?

— Я була частиною ультрасучасного мистецького середовища. Умовно — концептуальна сцена, де все має сенс, підтекст, деконструкцію. Я створювала складні проєкти, де потрібно було мислити на 3 рівнях. І це був інтелектуальний кайф. Але що довше я в цьому жила — то менше чула власне серце.

— Що стало поворотним моментом?

— Сон.

У буквальному сенсі. Один із тих пророчих снів, які важко ігнорувати. Я побачила, як усі зовнішні форми зникають — і залишається лише світло. Чисте, як ранковий туман. І я зрозуміла: моя душа хоче малювати це. Не ідеї. Не критичні заяви. А світло.

І я… здала позиції. Вперше дозволила собі просто взяти пензель і малювати не розумом, а серцем. Так я прийшла до наїву.

Наїв як сповідь

— Це була втеча від інтелекту в інтуїцію?

— Швидше — повернення. До правди.

У наївному живописі ти не можеш прикидатися. Це як молитва — або щира, або жодна. Я почала писати дитячу простоту і наївність. Саме в той період зʼявились мої дівчата з великими очима, які підкорили серця багатьох людей.

Це в основному емоційні і життєрадісні полотна,що повертають у дитинство кожного, хто на них дивиться. Тут є і лялькові дні народження, і мрії усіх кольорів веселки, і радість від першого снігу.

Це було саме те, що забулося в галасі сучасності. І раптом побачила, як глядачі на це реагують: у них з’являлась радість, дехто переживав сум. Як у мене — коли я це писала.

— А далі — неоімпресіонізм?

— Так.

Саме в той час я прийняла участь у проекті Art Fine Nation – ”Мозаїка спадщини України”, і це зробило остаточний внесок у мою творчість.

Я не змінювалася — я визрівала. З часом мазок ускладнився, кольори стали багатшими, сюжет — глибшим. Зʼявилося більше простору, світла, атмосфери. Це вже не наїв — але й не академічна точність. Це — мʼякий пасторальний неоімпресіонізм.

Пастораль XXI століття

— Ви дуже точно називаєте свій стиль — «українська пастораль». Чому саме так?

— Бо це не просто естетика. Це — позиція. У світі, який біжить, я вибираю зупинку. У часі шуму — тишу. У моді на агресивне мистецтво — лагідність. Це не втеча. Це — опір.

Я вірю, що мистецтво може зцілювати. Не травмувати, не шокувати — а зцілювати. Саме тому мої картини — це сцени простого життя. Але вони говорять про вічне: про любов, працю, дім, Бога, світло.

— А як на це реагує сучасна арт-сцена?

— По-різному. Комусь це здається надто простим, комусь — немодним. Але я знаю: мій глядач існує. Це люди, втомлені від постправди, які хочуть доторкнутися до справжнього. Їм не потрібна концепція, їм потрібна душа. І вони знаходять її у моїх картинах.

Юлія Ніколаєнко сьогодні — художниця, що живе між світами. Вона знає, як виглядає мистецтво в галереях великих міст. Але обрала пастораль — не як стиль, а як спосіб буття.

Її роботи — це спогад, ніжність, внутрішнє світло, спокій, що пронизує до глибини. І, можливо, саме вона — мисткиня, яка повертає нас туди, де ще не втрачено відчуття життя.

Твори Юлії можна побачити https://www.instagram.com/nikolaienko_art/, у галереях онлайн (Saatchi Art, Jose Art, Etsy, Artmajeur), а також на персональних і колективних виставках.