Картини Наталії Ходаковської як поезія українського дому

Є художниці, в чиїх роботах не просто фарба й полотно — є пам’ять. Є жінки, які починають малювати не тому, що шукають слави, а тому що життя саме веде до пензля, наче повертає до витоку. Наталія Ходаковська — саме така. Її мистецький псевдонім НаХод-ка говорить сам за себе: це не лише частина її прізвища, а й визначення самої суті — знахідка. Для неї самої, для глядачів, для українського мистецтва.

Коли Наталія взяла пензель у руки в 53 роки, вона ніби відкрила двері до нового світу — світу, де прості речі знову набувають значення: дим над хатою, мальви під вікном, блиск сонця на солом’яному даху.
Її картини — це спогад, молитва і ніжність, які переплітаються в гармонії кольорів. І саме так — щиро, без штучного пафосу — вона представила свої роботи у виставці «Мозаїка спадщини України» (https://www.artfinenation.com/виставки/виставка-пульс-нації-танець-і-музика).

Цей проєкт про традицію, коріння й живу пам’ять. І полотна Ходаковської вписалися в нього як фрагменти великої мозаїки — маленькі, але надзвичайно значущі частинки української душі.

У її картинах є щось від домашньої тиші, від вечірнього затишку, коли на подвір’ї пахне димом і хлібом. На одному полотні жінка у вишиванці сидить під яблунею, а навколо — гуси з гусенятами, що неквапливо йдуть до ставка. Ця сцена здається простою, але в ній — цілий всесвіт: мати, природа, життя, що триває попри все. Гуси тут не лише частина сільського побуту, а символ охорони дому, вірності, циклічності життя.

Інші її роботи — це сільські подвір’я, вечірні сцени, де господарі збираються біля столу чи тинів, де поруч тварини, дерева, діти. Це побут, який в її виконанні стає сакральним. Бо кожен мазок — не про ностальгію, а про цінність. Про те, що щоденне — теж священне.

У творчості Наталії відчувається особлива «сповільненість часу». Вона малює так, ніби хоче зупинити мить, щоб людина встигла її відчути. Її світанки й заходи сонця — це не просто фони. Це емоційна тканина картини, світло, яке не освітлює, а гріє. Саме тому її стиль часто називають емоційним реалізмом — бо в кожній роботі живе серце.

Ходаковська вміє говорити кольором: теплі охристі тони її хат і полів поєднуються з прохолодними відтінками неба, створюючи гармонію між зовнішнім і внутрішнім. Кожен елемент має значення — чи то мальви біля вікна, чи солома на даху, чи хвилясте листя на дереві. Ця уважність до деталей надає її полотнам того відчуття правдивості, якого часто бракує сучасному мистецтву.

У кожній картині — відлуння вдячності. Вдячності за землю, за корені, за життя. За те, що українська краса живе не лише в музеях, а й у щоденному — у подвір’ї, у русі вітру, у вечірньому світлі.

Те, що вона створює, — це не просто живопис, це особиста сповідь людини, яка через мистецтво віднайшла гармонію з собою. Вона не намагається зламати традицію — вона її дбайливо несе далі, ніби свічку, що передається від покоління до покоління.

Картини Наталії Ходаковської (https://www.facebook.com/xodakovskaya/) — це не втеча від реальності. Це повернення до неї. До тієї справжньої, де краса — не в пишності, а в правді, не в ефектах, а в теплі.
І, можливо, саме тому вони так відгукуються людям — бо кожен, дивлячись на них, відчуває дім.

Читайте про цікаві виставки в Українському арт-медіа «Оксамит. Оксамитове мистецтво» – https://art.oksamyt.org/category/mystetski-novyny