Хлібчик, який пережив страх

Автор: Аліса Путня (https://www.instagram.com/art_putnia/)

На виставці «Хліб» є одна історія, від якої важко відійти. Вона не про статистику і не про великі слова. Вона про банку з сухарями, що стоїть на горищі.

Робота Ірини Вишневської «Хлібчик» розповідає про бабусю Надію Петрівну Солошенко. Її слово «хлібчик» звучить лагідно, майже по-дитячому. Але за цим словом страх, який не зникав десятиліттями.

Після Голодомору вона все життя сушила сухарі, складала їх у великі банки і берегла, як щось святе. «Хлібчик» не просто їжа. Це була гарантія, що завтра буде що їсти. Що голод не прийде знову.

Ці банки стояли на горищі багато років. І стоять досі. Бо є речі, які не можна викинути не тому, що вони потрібні, а тому що вони тримають памʼять.

 Страх, який передається мовчки

Бабуся Надія пережила не тільки Голодомор. Вона пройшла крізь війну, втрату, табори. Але навіть у старості боялася говорити. Вона вчила дітей і внуків: не розповідай зайвого, не довіряй, мовчи.

Так працює травма.

Вона живе не лише в спогадах, а й у звичках.

У сухарях.

У схованках.

У страху, що знову все заберуть.

Її чоловік, дідусь Степан, під час Голодомору був підлітком. Він збирав на полі залишки зерна, щоб врятувати родину. За це його покарали спершу табором, потім війною. Навіть через десятиліття він боявся, що хтось згадає його минуле і прийде «копати».

І цей страх теж частина хліба.

Хліб як слід Голодомору

Голодомор не закінчився у 1933-му.

Він залишився в людях.

У тому, як вони берегли кожну крихту.

Як не викидали черствий хліб.

Як складали запаси «на чорний день».

У цьому сенсі «Хлібчик» не просто особиста історія. Це історія цілої країни, яка навчилася боятися порожніх комор.

На виставці «Хліб» ця тема звучить дуже тихо, але дуже точно. Бо хліб тут не про достаток. Він про вразливість. Про те, що ми памʼятаємо тілом.

 Чому це важливо сьогодні

Коли організатори виставки запитали людей, що для них найважливіше, перші місця посіли слова «хліб» і «земля». Це не випадково.

Бо хліб — це не просто їжа.

Це те, що в нас забирали.

І те, що ми вчилися берегти.

Історія «Хлібчика» показує: Голодомор не лише про минуле. Він у наших звичках, у тривогах, у тому, як ми ставимося до їжі, до запасів, до безпеки.

І коли ти стоїш перед цими банками сухарів, стає зрозуміло: іноді памʼять виглядає саме так, як стара банка з хлібом, яку не можна викинути, бо в ній збережене життя.

 Читайте про мистецький блог в Українському арт-медіа «Оксамит. Оксамитове мистецтво» – https://art.oksamyt.org/category/blogi