Мистецькі твори не завжди народжуються в майстернях. Іноді художнику потрібно вийти за межі звичного середовища, щоб глибше відчути тему майбутньої роботи.
Під час мистецької резиденції «Під одним небом у Вікні» українська художниця Людмила Пономаренко (https://www.facebook.com/ludmila.ponomarenko.679310) створила поліптих «Відродження» в унікальній техніці, що поєднала історичні традиції гладкого килимарства Тернопільщини із сучасними художніми пошуками.
Протягом місяця учасники резиденції мали змогу не лише працювати над власними творами, а й досліджувати традиції декоративно-ужиткового мистецтва краю. Для Людмили Пономаренко важливою частиною цього дослідження стало знайомство з історією та символікою килимів килимарні у селі Вікно, заснованої Володиславом Федоровичем близько 140 років тому.
Федорович збирав стародавні килими й використовував їх як зразки для роботи килимарні. Саме ці давні орнаменти стали одним із джерел формування своєрідної художньої мови віконських килимів. Килимарня була знищена пожежею у 1917 році. Її традиції, орнаменти і навіть картони згодом були використані під час заснування іншої відомої килимарні — у селі Глиняни.
Сьогодні у Вікні зберігається колекція килимів, зібрана вже значно пізніше. Знайомство з цими автентичними зразками разом із дослідженнями історика та краєзнавця Сергія Васильовича Ткачова дало художниці можливість глибше зануритися в традицію місцевого килимарства.
Віконські килими вирізнялися складними геометричними та рослинними подільськими орнаментами. Кожен елемент мав свій зміст, а разом вони складали цілі історії. Композиції будувалися на символах, характерних для цього краю та сформованих упродовж тривалого історичного часу.
Килим можна було прочитати як книгу.
Цей принцип став важливим і для Людмили Пономаренко. Використовуючи традиційні елементи та характерний колорит, художниця створила власну розповідь — про землю, яка, зранена війною, неодмінно відроджується, зберігаючи свої сакральні символи та водночас збагачуючи їх новим, травматичним досвідом.

Так у її роботі традиційна килимова техніка зустрілася із сучасним художнім пошуком і артефактами російсько-української війни — відстріляними гільзами та уламками «шахедів».
«Відродження» не говорить про повернення до того стану, який існував до війни. Повністю повернутися до нього неможливо. Земля, країна і люди не можуть просто викреслити пережитий досвід.
Але досвід, навіть болісний і травматичний, може стати основою для трансформації. Певні речі змінюються, набувають нових сенсів, стають іншими — глибшими, складнішими, яскравішими.
У роботі Людмили Пономаренко традиційні взори віконських килимів ніби поступово перекривають військові артефакти, включаючи їх у нову історію. Те, що було свідченням руйнування, стає частиною розповіді про відновлення і життя після травми.
Під час резиденції початкова ідея твору трансформувалася та збагачувалася новими змістами. На неї вплинуло не лише вивчення традицій килимарства, а й глибше знайомство з історією та геологічними особливостями цієї землі.
Територія Вікна сформувалася на колишньому дні Сарматського моря, на давньому бар’єрному рифі. Тут знаходяться унікальні карстові озера — «вікнини», які за певних умов не замерзають завдяки особливостям підземних вод і геологічної будови території. Образ внутрішнього тепла землі став для художниці ще одним важливим символом «Відродження».
На двох крайніх роботах поліптиха горять свічки. Вони символізують внутрішній вогонь, який може майже згаснути, залишившись маленькою жаринкою, але не втрачає здатності підтримувати тепло цієї землі — як у прямому, так і в переносному сенсі.
Залежно від освітлення взори килимів то проявляються яскравіше, то майже розчиняються, але ніколи не зникають повністю. Вони щоразу ніби відроджуються.

Маленькі промінці світла від свічок проходять крізь отвори, пропалені війною в уламках, і створюють відчуття руху на земних та сакральних елементах, нанесених на їхню поверхню. Орнаменти ніби поступово проявляються крізь травматичний досвід, нагадуючи про те, що культурна пам’ять цієї землі не зникає.
Один місяць роботи став для художниці можливістю доторкнутися до традиції, яка формувалася століттями. Один твір — способом поговорити про досвід війни мовою, що має значно давнішу історію.
«Відродження» поєднує ці часові виміри в одному просторі: уламки сучасної війни та символи, які пережили покоління. І в цьому поєднанні виникає головна думка твору — земля може бути поранена, її матеріальні свідчення культури можуть бути знищені, але пам’ять, символи та сенси продовжують жити й знаходять нові форми.
Знайомтесь з Мистецькими новинами на сторінках онлайн видання «Оксамит. Оксамитове мистецтво» – https://art.oksamyt.org/category/mystetski-novyny



