Коли три покоління родини говорять із нами однією мовою мистецтва
Автор статті: Ванда Орлова
В День незалежності України — 24 серпня — я стояла серед картин, які розділяють десятиліття, і ловила себе на дивному відчутті: час тут не розділяє людей. Він веде між ними розмову.
У галереї «Скрипаль на даху» відкрилася виставка «Крихка реальність», що об’єднала твори трьох поколінь однієї мистецької родини — Зиновія Толкачова, його сина Іллі та онуки Альони.
Мені цікаво дивитися на такі виставки не лише як на експозицію окремих робіт. У них є глибший рівень — можливість побачити, як змінюється мистецька мова, коли переходить від покоління до покоління.
Зиновій Толкачов — художник, чию творчість неможливо відокремити від історії ХХ століття. Особливо гостро це відчувається у його воєнних роботах. Невдовзі після визволення Майданека він опинився на місці трагедії й зафіксував побачене у графіці — тоді, коли це ще не було історією, а залишалося живою реальністю перед очима.
Через майже вісім десятиліть його онука Альона працювала в Мощуні. У листопаді 2022 року вона створювала там замальовки серед руїн села, яке стало одним із важливих пунктів оборони Києва під час російського вторгнення.

Інша війна. Інше покоління. Інша історична реальність.
Але художник знову опиняється перед наслідками людської жорстокості й робить те, що може зробити мистецтво: дивиться, фіксує і залишає свідчення для тих, хто прийде після.
Коли ці роботи бачиш поруч, історична відстань скорочується. Впізнається не конкретна подія, а сам досвід руйнування — земля, яка пам’ятає, простір після катастрофи, людина перед масштабом того, що сталося.
І тут виникає питання: що успадковує художник від своєї родини?
Техніку? Теми? Професію?
Можливо. Але найцінніше передається інакше.
Передається здатність дивитися.
Кожне покоління отримує не готову відповідь, а певну оптику — спосіб бачити людину, час і світ навколо. А далі проходить власний шлях, сперечається з минулим і створює свою мову.
У цьому для мене головна сила «Крихкої реальності».
Виставка не намагається зробити з трьох художників одну історію. Навпаки — залишає між ними відстань. І завдяки цій відстані видно, як час змінює погляд, але не знищує зв’язок між поколіннями.
Ми звикли думати про спадщину як про те, що потрібно зберегти. Але мистецька спадщина живе доти, доки наступне покоління має сміливість говорити з нею власним голосом.
Це особливо важливо сьогодні, коли реальність може змінитися за одну мить, а цілі пласти життя опиняються під загрозою зникнення. У такій реальності мистецтво стає способом передати досвід далі. Не музейним експонатом і не датою у підручнику, а живим людським свідченням.
Тому для мене виставка трьох поколінь Толкачових — не лише про родину художників. Вона про те, як культура виживає у часі. Про потребу дивитися на світ і залишати після себе свідчення цього погляду.

І тут важливим стає сам простір.
Галерея «Скрипаль на даху» працює в історичній будівлі Центральної синагоги Бродського. 24 серпня для цього місця має подвійну дату: у 1898 році тут відкрилася синагога, а 24 серпня 2025 року розпочала свою виставкову історію галерея.
128 років історії будівлі. Один рік життя галереї. Майже століття мистецької історії родини. І один день, коли все це зустрілося в одному просторі.
Мені подобаються такі збіги. Вони нагадують, що культура складається з нашарувань — людей, голосів, творів, місць і пам’яті.
Мистецтво може бути крихким. Полотно можна пошкодити. Архів можна втратити. Майстерня може зникнути. Людина може піти у засвіти.
Але якщо її погляд встиг стати мистецтвом — він отримує шанс на продовження.
Виставка «Крихка реальність» триватиме до 22 вересня 2026 року.
Ідіть подивитися, як час змінює мистецтво — і як мистецтво не дозволяє часу стерти людину.
Арт-галерея «Скрипаль на даху»
засновник Albert Leizer ,
директор Andrii Kozlenko ,
куратор виставки Elena Kimelfeld
(м. Київ, вул. Шота Руставелі, 13)
Мистецькі новини про Українських художників читайте в онлайн виданні «Оксамит. Оксамитове мистецтво» – https://art.oksamyt.org/category/mystetski-novyny



