Мазепа Олексія Овчаренко. Картина, яка знайшла свою домівку

Автор: Ванда Орлова

Це історія про те, як культурний проєкт залишає по собі матеріальний слід, який житиме значно довше за одну виставку.

Є картини, які шукають свого власника. А є картини, які одразу знаходять свій дім.
Ми вже були в нижніх залах Музею Гетьманства. Виставка добігала кінця. Ми з чоловіком поволі знімали картини зі стін, відкручували картуші, дбайливо загортали полотна у захисну плівку й готували їх до повернення авторам. Зали поступово порожніли. Лише одна картина залишалася на своєму місці — портрет Івана Мазепи, написаний Олексієм Овчаренком (https://www.facebook.com/aleksej.ovcharenko). Я дивилася на нього й усміхалася. Цього разу ми не шукали для нього пакувальну плівку, адже він уже нікуди не їхав.

Ця історія почалася кілька місяців тому. Олексій Овчаренко — відомий український мистецтвознавець, скульптор і художник — створив цей портрет спеціально для проєкту «КОД МАЗЕПИ». Основою стала давня історична гравюра, але це не була її механічна копія. Це була авторська розмова з образом Гетьмана, який століттями змінювався під впливом різних епох і різних поглядів.

Я добре пам’ятаю день, коли картина приїхала до музею. Олійна фарба ще не встигла висохнути. Ми монтували експозицію дуже обережно, намагаючись випадково не торкнутися ще живої поверхні полотна. Мені здається символічним, що картина почала своє життя в просторі музею ще до того, як завершилася її фізична робота — вона ніби народжувалася разом із проєктом.

Портрет став одним із центральних творів першого епізоду «КОДУ МАЗЕПИ». Коли ми почали працювати над другим епізодом, кураторська рада ухвалила рішення залишити в новій експозиції частину робіт прем’єрної виставки. Не для того, щоб повторити побачене, а щоб глядач міг побачити, як поступово розгортається авторський задум проєкту. Серед них залишився і портрет Мазепи Олексія Овчаренка. Він прожив разом із нами два виставкові епізоди й, здається, від самого початку знав, чим завершиться його історія.

Передача картини відбулася у верхніх залах Музею Гетьманства — у Залі Мазепи. Автором було ухвалено рішення передати свій твір музею. Картину прийняла директорка Музею Гетьманства Євгенія Карацюба. Для мене це був один із найемоційніших моментів завершення виставки. Не через урочистість події, а через її природність: було відчуття, ніби картина просто залишається там, де їй належить бути. Не в музейних запасниках, не в приватній колекції, а в залі, присвяченій людині, образ якої вона осмислює.

Ми часто оцінюємо мистецький проєкт кількістю відвідувачів, публікацій чи проданих робіт, але є інші результати, які не вимірюються цифрами. Коли твір, створений для конкретної культурної ідеї, стає частиною музейної колекції, він перестає бути лише учасником виставки — він входить у культурну пам’яті.

Хочеться вірити, що через багато років відвідувачі Музею Гетьманства дивитимуться на цей портрет, навіть не знаючи всієї його історії. Не знатимуть, що колись він приїхав сюди з іще сирою фарбою, що прожив два епізоди проєкту «КОД МАЗЕПИ» і що одного дня, коли всі інші картини вже вирушали додому, він залишився на стіні. І в цьому є найкраще завершення його першої історії, бо далі починається наступна.

Новини зі світу мистецтва читайте на сторінках онлайн видання «Оксамит. Оксамитове мистецтво» – https://art.oksamyt.org/category/mystetski-novyny