Від 16 до 87: спільна мова українських митців

У фінальній експозиції проєкту «Мозаїка спадщини України» вік перестає бути маркером дистанції. Тут він не ділить, не ієрархізує і не розставляє акценти «старше — важливіше» чи «молодше — перспективніше». Навпаки — саме різниця у віці стає підставою для діалогу, в якому культура постає як безперервний процес передавання сенсів.

Найстаршій учасниці виставки — 87 років.
Тетяна Островська — представниця класичного живопису, у якому відчувається школа, витримка часу й спокійна впевненість художниці, що десятиліттями формувала власну мову. Її роботи — не про ностальгію, а про тяглість. Про культуру, яка не потребує гучних жестів, бо тримається на внутрішній дисципліні й досвіді.

Наймолодшому учаснику — 16.
Данило Ноздря працює в абстрактному живописі — сміливо, інтуїтивно, без страху помилитися. У його роботах ще немає обережності, зате є готовність ризикувати формою й говорити власною мовою, навіть якщо вона ще тільки складається. Це не заперечення традиції — це природний рух уперед.

Між цими двома полюсами — не розрив.
Між ними — простір зустрічі.

У двох залах експозиції поруч представлені понад сто робіт від 45 митців — різних за віком, стилем, художньою оптикою. Але саме в цій багатоголосності формується цілісне культурне поле, де досвід не тисне на молодість, а молодість не знецінює досвід. Тут покоління не змагаються за право бути почутими — вони співіснують у спільному контексті.

Цей зв’язок поколінь у межах виставки отримав ще один, дуже промовистий вимір.
У просторі експозиції відбувся урок малювання для київської дитячої художньої школи №9. Не в класі, не в ізольованому навчальному середовищі, а безпосередньо серед картин і скульптур — там, де мистецтво не пояснюють, а переживають.

Дітям запропонували обрати одну роботу з експозиції — ту, що найбільше відгукнулася, — і змалювати її. Не з позиції «правильно» чи «за правилами», а з позиції внутрішнього вибору. У занятті взяли участь 22 дитини різного віку. Вони уважно розглядали роботи, поверталися до обраних образів, зупинялися, порівнювали, а потім так само зосереджено переносили побачене на папір.

У цей момент особливо гостро відчувалося: між поколіннями немає паузи.

Є передача.
Картини, створені десятиліття тому, говорили з дітьми сьогоднішнього дня без посередників. А діти відповідали — лінією, кольором, ритмом, власним баченням.

За підсумками цього заняття викладачки студії — Людмила Пономаренко (https://www.instagram.com/art_textile_picture_/) та її колега Анастасія Петренко — сформують спільне «мозаїчне полотно» з дитячих робіт. Так усередині великого проєкту з’явиться ще одна «мозаїка» — створена з дитячих поглядів на мистецтво, яке вони щойно відкрили для себе.

Цей жест — не освітній експеримент і не декоративне доповнення до виставки. Це підтвердження того, що культура живе лише тоді, коли її не консервують, а передають далі — через вибір, досвід і співприсутність.

«Мозаїка спадщини України», авторський культурно-мистецький проєкт української художниці Ванди Орлової, що об’єднав сучасних митців, у цьому сенсі постає не як підсумок, а як процес. Простір, де зустрічаються різні покоління, різні художні мови й різні точки відліку, але формується спільне відчуття відповідальності за те, що ми називаємо культурою сьогодні — і що залишимо після себе завтра.

Саме так народжується жива традиція: не через повторення, а через уважний діалог, у якому кожен голос має значення незалежно від віку.

📍 Фінальна виставка проєкту «Мозаїка спадщини України»
🗓 13–25 грудня
📌 Музей Марії Заньковецької, філія МТМКМУ
вул. Велика Васильківська, 121, Київ
🖼 У двох залах — понад 100 робіт від 45 митців.

Приходьте.
Побачте.
Відчуйте.
Цих картин торкаються очі — і не забуває серце.

Ще цікаві статті про художні виставки України читайте в онлайн виданні «Оксамит. Оксамитове мистецтво» – https://art.oksamyt.org/category/afisha