Сміливість бути почутою: як слово рятує від німоти війни

Автор: Ванда Орлова

У високих залах Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Г. Заболотного панує особлива акустика. Тут звуки не зникають безслідно, а ніби осідають на корінцях старих фоліантів. Але 2 липня цей простір наповнився геть іншим звучанням. Серед урочистого гомону, в оточенні книжкових стелажів та квітів, стояла жінка — Тамара Маркелова. Головна редакторка журналу «Жінка» (https://www.facebook.com/zinka.zurnal), яка веде літопис видання зі 105-річною історією, тримала в руках перші дипломи й тепло усміхалася гостям. Коли вона оголосила про завершення всеукраїнського літературного марафону «Сміливість бути почутою», у залі панувала особлива, щемлива тиша.

Поруч нервово перебирала пальцями край сукні наймолодша шістнадцятирічна учасниця, а трохи далі, з мудрим і глибоким поглядом, слухала виступи сімдесятишестирічна майстриня слова. Між ними пролягала відстань у ціле життя, але в ту хвилину, коли на «Дереві бажань» шелестіли паперові листочки з надіями, цієї відстані не існувало. Вони, разом з іншими авторами прийшли сюди по одну й ту саму річ. По право бути почутими. Символічним початком цього великого руху став один конкретний лист: першою авторкою, яка надіслала власну розповідь ще посеред лютневих холодів, стала Ванда Орлова. І згодом на церемонії її щире слово було відзначене почесним Дипломом конкурсу.

Коли біль стає текстом

Осмислювати власний досвід під час війни — це окремий вид відваги. Журнал «Жінка» оголосив це творче змагання не заради гучних заголовків чи естетичних експериментів. Головною метою масштабного проєкту було створення безпечного, відкритого простору для щирої розмови автора з читачем, можливість розділити свій життєвий багаж із суспільством.

Сьогодні українське суспільство переповнене невисловленим болем. Ми часто замовкаємо, бо здається, що наші приватні трагедії чи маленькі радості не на часі, що вони замалі порівняно з глобальним лихом. Парадокс полягає в тому, що намагаючись уберегти інших від свого внутрішнього тягаря, ми замикаємо його в собі, перетворюючи на глуху стіну самотності. Проте кожен із 250 надісланих листів довів: коли людина фіксує свій біль та надію на папері, вони перестають бути руйнівними. Вони стають містком до іншого серця, яке в ту саму мить шукає розради й тепла.

Серце слова

Писати під час війни — це не про розвагу і навіть не про класичне мистецтво. Це про виживання сенсів. Літературний конкурс показав, що слово може бути прихистком, коли все навколо руйнується. Воно стає фіксацією нашої присутності в історії, свідченням того, що ми не просто вистояли, а зберегли здатність відчувати тонко, глибоко й чесно.

Справжня сміливість починається не тоді, коли зникає страх, а тоді, коли твій голос стає гучнішим за твоє мовчання.

Саме ця думка пульсувала в кожному виступі письменників, громадських діячів та дипломантів, які виходили до мікрофона. Віковий діапазон учасників від 16 до 76 років — це не просто суха статистика. Це доказ того, що потреба бути почутим не має вікових чи часових меж. Це колективний портрет нації, яка відмовляється німіти від ударів долі.

Продовження розмови

Урочиста церемонія завершилася, творчі вітання відлунали, а гості розійшлися київськими вулицями, тримаючи в руках дипломи та нові сподівання. Проте цей фінал є лише початком. Організатори конкурсу на чолі з Тамарою Маркеловою не планують зупиняти цей важливий пошук живих голосів сучасності.

Найкращі твори, що народилися під час цього марафону, вже готуються до друку і з’являтимуться на сторінках всеукраїнського журналу «Жінка». Попереду — нові номери, нові обличчя та тексти, які згодом стануть літературними документами нашої епохи. Простір для щирості залишається відкритим, і кожен, хто має у серці історію, завжди може знайти для неї місце на цих сторінках, продовжуючи велику спільну розмову, яка об’єднує людей і наближає нашу Перемогу.

Читайте сторінки блогів в онлайн виданні «Оксамит. Оксамитове мистецтво» – https://art.oksamyt.org/category/blogi