Валерій Франчук в Академії патрульної поліції

Автор: Ванда Орлова

Творчість Валерія Франчука (https://www.facebook.com/art.valerii.franchuk/) дедалі активніше виходить за межі музейних просторів. Його картини стають частиною освітніх програм, громадських ініціатив, культурних дискусій і приватних колекцій. Це не серія випадкових подій, а свідчення того, що українське суспільство поступово відкриває для себе одного з найважливіших візуальних літописців сучасної України.

Картини, які навчають бачити людину

Я зайшла до бібліотеки Академії патрульної поліції й на мить зупинилася. На стінах — українські пейзажі: сонце над полем, дерева, небо, дорога, що губиться за обрієм. Навколо — майбутні офіцери поліції. Це молоді люди, які сьогодні вивчають закон, тактику та психологію, а завтра прийматимуть рішення, від яких інколи залежатиме чиєсь життя. І раптом подумала: як дивно й водночас як правильно, що між підручниками з права сьогодні з’явився живопис. Не випадковий, а живопис Валерія Франчука — Народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, митця, який понад пів століття створює художню історію країни.

Виставка має назву «Калейдоскоп миттєвостей». На перший погляд — це пейзажі. Але Франчук майже ніколи не пише лише природу: він пише землю, яка пам’ятає; світло, яке пережило покоління; Україну, що говорить із людиною без слів. Його картини не потребують пояснень, вони потребують лише часу — часу, щоб людина перестала поспішати й почала бачити.

Ми часто говоримо про професійну підготовку, про знання, навички та дисципліну. Але набагато рідше згадуємо про здатність людини співпереживати, про внутрішню культуру, пам’ять і відчуття власної землі. Мистецтво не вчить складати протоколи, не пояснює статті закону й не проводить тактичних занять. Воно робить інше — вчить бачити людину. І, мабуть, саме це є однією з найважливіших якостей для тих, хто служить суспільству.

Простір, у якому народжується пам’ять

За понад п’ятдесят років творчості Валерій Франчук створив тисячі робіт. Але якщо уважно придивитися, всі вони розповідають одну історію — історію України, її болю, сили, пам’яті та свободи. Саме з цієї великої розмови народилися два фундаментальні цикли його життя: «Розгойдані дзвони пам’яті», присвячений трагедії Голодомору, та «Кобзар у творах Валерія Франчука», над яким художник працює майже сорок років.

Навіть камерні пейзажі, представлені на виставці, продовжують цю розмову. Бо для Франчука український краєвид — це не декорація, а простір, у якому народжується пам’ять.

Мені здається, ми ще не до кінця усвідомили одну річ: культура формує безпеку країни не менше, ніж освіта. Людина, яка відчуває власну історію, краще розуміє цінність людської гідності. Людина, яка навчилася бачити красу, значно рідше стає байдужою. Державу захищають не лише зброєю — її захищають люди, а людей формує культура.

Можливо, саме тому картини Валерія Франчука сьогодні з’являються не лише в музеях і галереях. Вони входять до університетів, освітніх просторів та професійних спільнот — туди, де формується майбутнє.

Організаторкою виставки стала Олена Сухоцька — засновниця мистецького проєкту «Перехрестя поколінь. Воля», яка багато років на волонтерських засадах популяризує українське мистецтво, відкриваючи його новим аудиторіям. І в цьому полягає справжня місія таких проєктів — не просто показати картини, а допомогти їм знайти людей, яким вони сьогодні потрібні.

Бо велике мистецтво починає жити по-справжньому лише тоді, коли стає частиною великої суспільної розмови. І творчість Валерія Франчука дедалі впевненіше входить у цей простір — не як пам’ять про минуле, а як жива мова, що допомагає осмислювати сучасність і формувати майбутнє.

Слідкуйте за Мистецькими подіями на сторінка онлайн видання «Оксамит. Оксамитове мистецтво» – https://art.oksamyt.org/category/mystetski-novyny