Енергія духу та етнофлюїд: Неля Марчук. маніфест стійкості

Автор: Alex Veritas

Нескорена майстерність та внутрішній світ

Неля Марчук — це ім’я, яке в українському мистецькому просторі асоціюється з виходом за межі загальноприйнятих стилістичних канонів. Її роботи є не просто живописними творами, а самодостатньою творчою екосистемою, де етнокультурні основи гармонійно зливаються з експресивною, майже космічною абстракцією. Вона розробила власну, впізнавану манеру, яку можна окреслити як «Етнофлюїд». Використовуючи цей метод, художниця створює глибокопроникні, багатошарові композиції, що мають здатність захоплювати й ніби втягувати свідомість глядача всередину полотна, яке функціонує згідно зі своїми, особливими просторово-часовими законами.

У творчій палітрі Нелі Марчук відбувається разючий синтез двох, на перший погляд, абсолютно несумісних візуальних світів. З одного боку, вона послуговується архівною фотографічною спадщиною — зображеннями старовинних українських хат, мостів чи родин, які слугують непорушною документальною основою історичної пам’яті. З іншого боку, ці фігуративні елементи пронизуються технікою флюїд-арт. Ця техніка дозволяє мисткині генерувати на поверхні полотна вільнотекучі, абстрактні структури, насичені імпульсом, чистими емоціями та динамікою кольору. Результатом цієї художньої алхімії є унікальний візуальний феномен: здається, що минуле крізь яскраво виражений, кольоровий емоційний портал, знову знаходить своє життя і сенс у новому художньому вимірі. Сучасна мінливість і хаотичність буття не протиставляються, а, навпаки, переплітаються з глибокою, кореневою пам’яттю нації. Це поєднання винятково точно передає складну емоційну суть української національної ідентичності, укладену в безмежну, вільну експресію художньої абстракції.

«Етнофлюїд»: техніка, що говорить про пам’ять

Художниця поєднує чіткі архітектурні чи фігуративні образи з динамічними, розтікаючими кольоровими полями. Фактично, ці кольорові «вибухи» символізують енергію, рух часу та, що найголовніше, пам’ять, яка виривається з-під шарів забуття чи історії. Усі три представлені роботи є частиною культурно-мистецького проєкту «Мозаїка спадщини України» Ванди Орлової (https://www.artfinenation.com/виставки/виставка-пульс-нації-танець-і-музика), покликаного відродити та зберегти багатогранну національну спадщину.

Архетипи зруйнованої незалежності: вітряк Донеччини

Розглянемо картину «Втрачене» (2025, полотно, акрил, техніка етнофлюїд 40*40 см). У центрі полотна — вітряк із села Удачне на Донеччині. Слід наголосити, що це не просто архітектурний об’єкт. Вітряк був зруйнований близько 1930-х років за допомогою трактора — символу радянської механізованої сили, спрямованої на знищення традиційного укладу.

Через цей образ художниця прагне передати пам’ять про стиль життя України. На її думку, совєти займалися не лише ідеологічним терором, але й стиранням колишнього способу життя нації. Оскільки вітряк дозволяв людям молоти пшеницю і бути незалежними та ситими, його знищення було першим кроком до примусової колективізації, голоду та висилки. Таким чином, навколо вітряка кольоровий етнофлюїд палає жовтим та синім, ніби прориваючи темне тло забуття, нагадуючи нам, що вітряки завжди асоціюватимуться з українським селом, працелюбством та хлібом.

Міст між стихіями: «Вітряний Піп Іван»

Друга робота, «Вітряний Піп Іван» (2025, полотно, акрил), переносить нас із рівнин на одну з найвищих вершин Карпат — Піп Іван. Цікаво, що на картині зображено руїни польської обсерваторії, відомої як «Білий слон». Збудована у 1938 році, вона була архітектурним шедевром у стилі, що нагадував концепцію «органічної архітектури» Френка Ллойда Райта, прагнучи цілісності та єднання з природою.

Як можна побачити, у техніці Марчук засніжені руїни обсерваторії буквально виринають із потоків золотисто-жовтого та синьо-білого флюїду. Це нагадує про складну історію будівлі, яка функціонувала як частина протиповітряної оборони, а сьогодні перебуває у процесі реконструкції. Отже, тут етнофлюїд символізує не лише висоту та стихію гір, а й енергію відновлення та тривалий шлях до повернення пам’яті.

Подорож у часі: драма «Через Прут»

Остання картина, «Через Прут» (2025, полотно, акрил), фокусує нашу увагу на мосту, збудованому у 1894–1896 роках. Зокрема, цей віадук мав 65-метрову арку, найбільшу в Європі на той час. Тим не менш, його доля була трагічною: він був двічі зруйнований — російською армією (1917) та гітлерівцями (1944). Хоча його швидко відновлювали, радянська влада замінила оригінальні конструкції на бетонні.

На картині ми бачимо міст, висвітлений глибоким фіолетово-синім небом, на тлі якого на конях скачуть вершники. Однак, найпотужніша емоція створюється внизу, де етнофлюїд спалахує яскравими помаранчевими, жовтими та бірюзовими кольорами. Фактично, ці кольорові потоки поглинають нижню частину, натякаючи на втрату оригінальної архітектурної краси, яка, як зазначає авторка, збереглася лише на старих фото. Таким чином, Марчук відтворює драматичний шлях пам’яті: крізь руйнування та відновлення, залишаючи яскравий слід історичних епох.

Відслідковуйте цікаві виставки разом з Українським арт-медіа «Оксамит. Оксамитове мистецтво» – https://art.oksamyt.org/category/mystetski-novyny